Я пенсіонер, сиджу вдома у селищі Приміське Дніпропетровської області. Нікуди не виїжджав.

Шокувало, що війна почалася. Вона, звісно, і була, але не таких масштабів. Ніхто не думав, що так буде. Нікополь обстрілюють щодня. Нам дуже чути. І до нас прилітало.

Коли обстріли почалися по всій Україні, у мене над хатою ракета пролетіла. Війна є війна. Слава Богу, в  нас тут не дуже великі труднощі були. 

Бігали в підвал. Ми там облаштували сховище. Сусідка в нас постійно, а ще люди з міста. Вони приїздили сюди й ночували в нас у підвалі. А восени похолоднішало, та й боятися ми перестали. Уже в підвал не ходимо.

Син воює. Невістка з двома дітьми поруч із нами живе. Ми їй допомагаємо. До нас приїхали люди з міста, жили в синовій хаті, ми приймали їх. Армії трошки допомагаємо.  Сусіди волонтерять. Одне одного підтримуємо.

Я вважаю, що це надовго. Поки в Росії не почнеться перерозподіл влади, нічого не вийде. Буде багато крові. Та й авіації в нас іще немає.   

Хочеться завжди кращого. Але я вважаю, що краще в нас ще довго не буде, навіть після перемоги, бо ще триватиме боротьба політична. По телебаченню дуже однобока інформація. Росіяни нам розповідають, що в нас відбувається. Весь Інтернет – в оповідях росіян про події в Україні. А те, що в нас розповідають, подається тільки з одного боку.