24 лютого мені подзвонив знайомий і сказав, що нас захопили. Я не одразу зрозуміла, що він має на увазі, лише потім стало ясно. Старший син мій у Харкові, на Салтівці, два тижні жив під обстрілами. Бачив на власні очі, як на вулиці лежали мертві люди.

У нас всі виживали завдяки власним ділянкам і колодязям. Потім наша селищна рада стала звертатися до фондів за гуманітарною допомогою, стало трошки легше.

Виїхало у нас небагато, до нас ще й люди з інших, більш обстрілюваних місць переїхали. Приміром, з Бахмута, Райгородка, Лиману. Від нас виїжджали ті, кому потрібне лікування, – у нас тут лікарів немає.

Ми не евакуйовувалися, але то не означає, що ми чекаємо «русскій мір». Важко кинути свою хату – то все наше життя.