Мілєвська Вікторія
ЗСШ Номер 20 м. Львова
Надихнула на написання есе матуся - Коломійчук Ілона

"Війна. Моя історія"

Звати мене Вікторія, що в перекладі Перемога, але не завжди мені щастить. Маю п'ятнадцять років. Я обрала цю тему тому, що вона мені близька, пережита мною, моїми враженнями, баченнями, страхами і почуттям. Я знаю, що не виграю нічого, але спробую.

Розповім вам свою історію.

Початок 2022 року. Після зимових канікул, як завжди, я пішла в школу, ходила тоді в 9 клас. В січні місяці і лютому, ми готувалися до шкільних свят, ходили на репетиції до сільського Будинку культури. Люблю співати сучасні пісні, танцювати, тому й займалася в гуртку худ.самодіяльності СБК.

23 лютого, ввечері ми як завжди на репетиції, жартували, сміялися, веселилися, навіть не уявляли, що це наш останній, щасливий, мирний день.

Ранок. Ще темно на вулиці, мене і мого молодшого братика розбудила мама і сказала швидко одягатися. Я не могла зрозуміти відразу, що взагалі діється, тільки через декілька хвилин, почула страшні вибухи за вікном. Мама сказала, що почалася, навіть вимовити таке слово страшно. Війна!

Зібравши деякі речі, документи, ліки, ми вирішили швидко машиною виїжджати до сусіднього села, де жили наші родичі. В них було добре облаштоване укриття в підвалі.

Машина за машиною почали їхати з села. Люди тікали від війни хто куди. Біля нашого села є Північно-Кримський канал, через нього був міст на інший бік, його наші військові підірвали, коли відходили, щоб ворог не потрапив швидко на іншу сторону, у напрямку Херсона. Вже ніхто не міг більше виїхати, люди залишились в селі.

Відразу після приїзду до родичів, я вперше в житті побачила, як в село заходять рашистські окупанти, танки, машини з пушками і кулеметами, різна техніка російські військові.

Три дні ми ховалися в підвалі, росіяни нас не зачіпали і ми вирішили повернутися до своєї домівки, облаштували свій підвал, все необхідне для життя теж перенесли.

Кожного дня я чула вибухи, гул вертольотів, літаків, свист ракет. Почався ,,ад». Кожної неділі російське ФСБ ходило по домівках, переписували населення, вели обшуки в будівлях, в дворах, перевіряли документи, запрошували з ними до співпраці. Я ховалася в кімнаті, щоб вони мене не бачили, було дуже страшно. В мене почалися проблеми зі здоров'ям.

Цілий рік ми були в окупації. Навчалася я онлайн в школі на підконтрольній території України.

Мої думки кожного дня були там, і я уявляла себе в Україні. Мріяла якнайшвидше поїхати з села. Шкільні книги, особливо українську літературу і мову, історію України та і всі інші підручники ховала якнайдалі, щоб не побачили рашисти при перевірці.

З початку вересня 2022 року, мої однокласники почали навчатися в так званій російській школі, де деякі вчителі продалися, і батьки також. Я одна з класу не мала бажання там навчатися і мені було прикро за своїх друзів, що вони зробили такий вибір.

Так почалися дорікання в мамину сторону, що якщо я не буду там навчатися, то буде штраф в сумі 50 тисяч рублів, а ще можуть забрати мене в росію. Це просто був жах мій. Ми вирішуємо терміново виїжджати на підконтрольну територію України.

Я, братик, мама, вітчим і бабуся тихо вночі вирушили в далеку, неприємну дорогу, бо треба було проїхати через російську федерацію. Через пропуски КПП Криму, допитування, перевірки всіх телефонів ми п'ять днів в дорозі. Знову перехід через кордон Колитилівка , Бєлгородської області на Сумську область України. Перехід нам обійшовся зі страхом і нервами. Ви навіть не уявляєте, як це проїжджати через заміновану по обочинам двокілометрову дорогу. Якщо взяти трішки вліво або вправо, то все, машини б не було. Але вітчим потихеньку з молитвами бабусі, мами, моїми ми заїхали на підконтрольну територію нашими прикордонниками. Сльози самі рікою потекли з очей. Радощів не було меж, коли ми почули нашу українську мову, побачили наших військових, волонтерів, які зустріли нас, підтримали їжею і добрим словом. Знову в дорозі, прямуючи до міста Львова. Чому саме Львова, запитаєте ви? Тому, що там вже були наша рідня. Знайшли квартиру, облаштувалися, маємо статус ВПО. Але повернусь трішки назад, до виїзду і після, я вже писала, що в мене почалися проблеми зі здоров'ям. Неприємна новина, але я хвора на нервову анорексію. Почалися лікування в лікарнях Львова. Ось до чого мене довела війна.

Першого вересня я пішла в школу у місті Львові, в 10 клас. Я ще не дуже добре себе почуваю, але в мене все гаразд. Головне, що я в Україні і це дає мені сил і наснаги. Спілкуюся з новими друзями. Мрію після деокупації і визволення мого рідного села Новопавлівки повернутися додому, в свій будиночок, де я народилася.

А ким я хочу бути? Це питання ще не вирішено. Я люблю англійську мову, мабуть стану перекладачем. Я щаслива, що я живу, що навчаюсь, що відчуваю себе захищеною, вільною людиною.Моє майбутнє буде прекрасне, бо мрію і вірю в це. Закінчую історію віршованими рядками:
,, Один лиш день у лютому
Запам'ятавсь мені на все життя
Коли війна без оголошення
Прийшла в село без каяття.
Очима я своїми бачила
Тих нелюдей, що відбирають все
Дітей вбивають, наших воїнів
І загрібають найдорожче, це усе.
Я знаю, що прийде свята година
Відродиться Вкраїна і життя
Історію напишуть українці
Моя ж історія - це:

,, Проклята війна!

Така моя сповідь, така моя історія, не бажаю нікому такі жахіття пережити, знаю, що є і страшніше за мою. Все буде Україна!До Перемоги!!!