Ковальчук Ульяна, 11 клас, Старокостянтинівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №1 Старокостянтинівської міської ради Хмельницької області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Кравчук Вікторія Леонідівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів… Чи достатньо великий це проміжок часу? Що ж таке час, коли кожна секунда сповнена боротьби за життя та свободу? Що таке свобода, коли єдиним твоїм бажанням є прокинутися зранку живим та неушкодженим?

Насправді ці питання досить складні. Проте саме дані роздуми змушують нас задуматися про значущість того, що сьогодні відбувається.

На мою думку, тисяча днів війни – це жахливі цифри. Це життя, розбите на уламки, це скалічені душі, мертві герої та згаслі вогники мрій.  Як виміряти прожитий час у період повномасштабного вторгнення? У кількості зруйнованих будинків, у кількості тих, кого більше немає з нами чи, можливо, у кількості сліз, які більше не можуть текти?

У перші дні війни темрява та холод стали моїми супутниками. Підвал став прихистком для моєї родини.

Ми ховалися у ньому протягом багатьох днів, засинали там, думаючи: « А чи побачимо ми світанок наступного ранку?», а мій дворічний братик тремтів зі страхом в очах. У тих стінах час ніби завмер: не було минулого, майбутнього, було лише нескінченне очікування. Проте навіть у підвалі життя не припинялося.

Ми трималися за кожен промінчик надії та віри у те, що цей жах скоро закінчиться.

Я вірила, що пройде ще зовсім трішки часу і все стане на свої місця, що це лише тимчасове зло, яке мине і наше колишнє життя повернеться. Однак кожен новий день приносив нові людські втрати, зруйновані будинки, вибухи, сумні заголовки преси, нові рани.

Поступово війна стала для нас не страшним сном, а реальністю, що затягує в себе кожного, хто живе в її тіні.

Тисяча днів війни – це мільйони різних історій про біль і втрачені життя; це матері, які ніколи не дочекаються своїх синів, це мешканці зруйнованих будинків, що були змушені тікати від постійних обстрілів, не знаючи, чи зможуть вони колись повернутися, це маленькі дітки, чиїми колисковими стали безперервні звуки сирен. Кожен із прожитих днів несе у собі втрачену надію на спокій. Люди тепер мріють лише про одне: вижити.

Боротьба триває не лише на фронті, а й в тилу, у душах тих, хто залишився вдома, чекаючи новин, боячись почути ті слова, які розіб’ють серце назавжди і змусять людину просто існувати.

Сьогодні я ходжу до школи, спілкуюся з однокласниками, маю змогу просто жити, лише завдяки нашим воїнам, котрі добровільно вступили до лав Збройних Сил. Вони хоробро дивляться ворогу в очі, наступають та безжально нищать підступного ката українського народу. Особисто для мене найважчим є те, коли війна забирає захисників – частину душі.

Моє серце обливається кров’ю, тому що гинуть саме ті, котрі мають відбудовувати нашу неньку-Україну, котрі дійсно гідні жити у ній під мирним небом та будувати своє щастя.

Та попри весь цей жах, тисяча днів війни – це період незламності. Це доказ, що ми боремося, що навіть під вагою таких великих втрат ми стоїмо, і навіть коли світ здається зруйнованим, ми знаходимо сили йти вперед. Це мужність тих, хто перебуває на фронті і тих, хто чекає, хто допомагає і хто тримається разом. Це про нас усіх – тих, хто бореться за своє майбутнє попри все, бо ми втрачаємо, плачемо, знесилюємось, але не здаємось…

Не здаємося за кожен день, що наближає нас до омріяної перемоги, за право жити в світі під українським стягом, на своїх кордонах. Бо свобода, за яку ми боремось, не може бути даремною.

Вона стане нагадуванням того, що навіть у найскладніші моменти життя залишається місце для надії  та віри. Бо світло завжди перемагає темряву!! Слава Україні! Слава ЗСУ!