Все життя я працювала в Укрзалізниці, на припортовій станції в Маріуполі. Жила на проспекті Миру, мала трикімнатну квартиру. Перший день війни спочатку здавався чимось нереальним. Я не повірила. А потім прийшло розуміння - це справжня війна, і почалося жахіття. Я не знала, куди бігти, що робити, як рятуватися.

У перший місяць була справжня гуманітарна катастрофа. Воду ділили буквально по ложечці. Це потрібно пережити, щоб зрозуміти. Без світла, без тепла, без нормальної їжі. Кожен день для мене був випробуванням.

У моєму під’їзді були пожежі на восьмому й дев’ятому поверхах. 

Декілька сусідів згоріли. Це страшно — коли ти роками живеш поруч із людьми, вітаєшся, спілкуєшся, а потім - їх просто немає. 

Люди помирали на вулицях, у квартирах. Це найбільше лякало.

Я ховалася в підвалі. Коли туди влучив снаряд, довелося переповзати через дорогу до іншого будинку. Сусіди згуртувалися, ділилися водою, їжею, всім, що було. Тоді головне було - вижити.

На вулицю вийти було страшно, настільки все навколо було зруйноване й небезпечне.

Евакуювалася приватним транспортом уздовж узбережжя до Бердянська. Я погано пересуваюся, тому дорога була дуже важкою. Автобусів не було. 

Зараз я живу в Бучі. У доньки тут однокімнатна квартира, син перебуває в Одесі. У Бучі я також потрапила під бомбардування.

Майбутнє я бачу з надією. Перед війною Маріуполь став дуже гарним містом: розвивався транспорт, медицина, був доступний зв’язок, інтернет. Хотілося б, щоб усе найкраще зберіглося: медицина, освіта, можливості для дітей. Я вже бабуся, але найбільше хочу, щоб наші діти й онуки ніколи більше не відчули того жаху, який довелося пережити нам.