Життя у Василівці після 24 лютого перевернулось шкереберть: смерть, вибухи, бродячі собаки, туалети на вулиці

Мені 57 років, маю чоловіка, інваліда другої групи, доньку, онука. Син помер в 2016 році.

24 лютого я була у своїй квартирі на п’ятому поверсі. На той момент вже були бойові дії: з балкона було видно, як танки стріляли.

Сусіди почали вмирати просто так. В кого серце, в кого що, адже старі люди. Не було де їх поховати, виносили в простирадлах на смітник. А де вони потім дівались, ми не знали.

Мене шокувало, що в сучасному світі таке могло статися. Було дуже страшно: ми з хати не виходили, а потрібно було до магазина ходити.

Не було світла, води, тепла, газ тільки був. Сиділи нагрівали воду, в туалет ходили на вулицю - яму викопали.

Ми пішли дізнатися, як нам можна виїхати. Наші місцеві перевізники дорого просили. Тому ми просто пішли на блокпост, просилися до чужих людей, і нас вивезли.

Домашніх тварин ми не забирали. У нас була собачка, та якось я вийшла з нею погуляти, а на дворі був алабай безпризорний - він перекусив нашу собачку. Тому ми виїжджали вдвох з чоловіком.

Ми вже немолоді. Звичайно, такого, як війна ми в житті не бачили, але ж все-таки ми немало прожили. Ми один за одного трималися, і так все пережили.

Я гадаю, війна закінчиться так, як каже Залужний - в наступному році весною. Я мрію про спокійну старість. Може, квартира наша збережеться. А якщо ні, будемо в дочки жити. Якщо і її житло розбомблять, якось складемось – не пропадемо.