Із родиною Олександр жив у Кальміуському районі Маріуполя, в будинку №52 на проспекті Нікопольському. Напередодні вторгнення був прооперований. 

"24 лютого пішов на перев'язку. А до травматологічного відділення вже поступили перші поранені... Старший син із родиною жив на Морському бульварі. Це Лівобережний район. До 18 квітня ми про них нічого не знали. 30 березня вони вийшли до Новоазовську. Коли йшли, на простирадлі ще несли маму сусіда. 

А в наш будинок було 9 прильотів. Він горів. Але ми змогли загасити полум'я. Нашому будинку пощастило. Він стояв паралельно проспекту. Ми з дружиною та молодшим сином були у сусідів, в іншому під'їзді. Бомбосховище було не придатне. До того ж наприкінці березня туди приїхали 12 родин з Волонтерівки. 

Я працював художнім керівником театральної майстерні ПК "Український дім". 18 березня з сином пішли до військового шпиталю, аби додзвонитися. Пішли й до палацу. Він був ще цілий. У підвалі були люди. Я піднявся до свого кабінету. Забрав ноут. Коли обстріляли "Нікополь-Провіданс", ми з сином пішли туди. Забрали воду.  

Батьки жили на вул. Семашко, 13. Я носив їм їжу кожні два дні. Якось інтенсивно стріляли десь тиждень. І до нас прийшла мама. Вона шукала мене. Хвилювалася, чому я не приходжу... Ми виїхали з Маріуполя 31 травня", - розповів Олександр Романюк.