Людмила не виїжджала з рідного села, не дивлячись на те, що лінія фронту була зовсім поряд. Вона з чоловіком надавала прихисток тим, хто вимушений був залишити дім через активні бойові дії

Ми мешкаємо в селі Залужани Охтирського району. Мені 48 років. У нас велика сім’я: всього в мене 15 дітей. На час, коли почалася війна, вдома було вісім неповнолітніх дітей.

Вранці 24 лютого діти збиралися до школи, я готувала сніданок і перевіряла твір дитині, аж раптом мені зателефонували і сказали, що почалася війна. Я не панікувала, не плакала, але всередині наче щось обірвалося. Далі прийшло повідомлення, що в школу йти не  потрібно.

Мій чоловік бачив наступ росіян. Він працює в Укрнафті. Цього дня вони законсервували свердловину. Старший син поїхав заправляти балони газом і запасатись пальним. Отак почався перший день війни.

У перший місяць війни в Охтирці були бойові дії і прильоти. Ми живемо за містом, тож у нас було відносно спокійно. Але було моторошно чути, як над хатою літали літаки, а поруч вибухали авіабомби. Ми у себе вдома прихистили біженців.

Був тяжкий день, коли край нашої вулиці накрили «Градами», «Ураганами» і «Смерчами».

Наші військові нас оберігали, тож найближчий приліт був за 80 метрів від нашої хати. Було страшно й тяжко. Ми всі побігли ховатися в лісі, але потім зрозуміли, що ліс не захистить від уламків.

Якби ще місяць над моєю хатою літали снаряди, я б, мабуть, не витримала і кудись поїхала. У мене вже починало боліти серце. Але я не могла залишити чоловіка. Він без мене не зможе. Ми попросили сина виїхати, бо в нього зовсім маленькі діточки, але потім він також повернувся.

Війна нас трохи роз’єднала: дві доньки зі старшим сином виїжджали за кордон. Одна донька повернулася, одна залишилася там. Один син вирішив піти в ЗСУ. Він зараз на фронті. Для нас це - велике переживання. Ми дуже хвилювалися, коли старші діти були в Харкові: сини вивозили тварин із зоопарку Фельдмана, а донька була волонтером у лікарні.

В побутовому плані ми проблем не маємо. Я ніколи не бачила такої турботи про нашу сім’ю. Їжі вистачало: ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова і від місцевої влади. Люди турбуються один про одного. У нас жив співробітник мого чоловіка. Коли чогось не вистачало, він ходив у місто і все приносив. Знайшов підгузки для дітей, коли було потрібно. Раніше вони з чоловіком не дуже спілкувались, а в той час він піклувався про нас. Дуже приємно відчувати турботу у таких тяжких обставинах. Добре, що люди об’єднуються та піклуються один про одного.

Я мрію, що війна скінчиться, син повернеться додому живим, і діти зможуть спокійно ходити до школи.