Ситуація біля Нікополя така, що люди йдуть на роботу і не знають, чи повернуться додому

Я народилася в селі Приміському, все життя тут і прожила. Нікуди ми не виїжджали, з дитиною так і перебуваємо тут. Зараз у мене живуть брат і сестра з сім’ями, вони з міста приїхали всі до мене. Живемо веселою дружною родиною.

Коли почалася війна було страшно, бо ми не знали, що буде далі і що нам робити. Поки нас не бомбили, ми хоч трішки пожили. А зараз стріляють, і це страшно.

В мене є тітка в Білорусії. Я їй дзвонила і розповідала, що на нас напали, нас обстрілюють. А вона не повірила - сказала, що це вигадки, ніхто нас не обстрілює. Це було дуже образливо. Виходить, телевізору вони вірять, а нам - ні. А ми тим часом не знали, куди дітей дівати. А діти не розуміли, що з ними далі буде.

Шокувало те, що стріляють по мирних жителях, по заводах, де люди працюють. Їм повидавали каски, бронежилети, й вони трудяться. Дуже страшно дивитися, коли стріляють, а працівники стоять біля верстатів. Страшно, що вони ідуть на роботу і не знають, повернуться додому чи ні.

Я раніше теж працювала на заводі на крані. Але в мене сталось онкологічне захворювання і мене скоротили – для мене на заводі більше немає роботи.

Фінансово тяжко стало. Сиджу вдома на крихітну пенсію по інвалідності. Отримувала допомогу від Фонду Ріната Ахметова та Червоного Хреста, як самотня мама й інвалід. ФРА ліки мені оплачує, я дуже вдячна.

Дуже шкода дітей, бо сидять вдома й нікуди не ходять, немає в них спілкування абсолютно. Я в'яжу шкарпетки для ЗСУ і так заспокоююсь, а дитина любить читати. У підвалі це не надто зручно, бо дуже холодно, але вона читає романи і так заспокоюється.

У нас є своя група в соцмережах, багато жителів Приміського підписані на неї. І щойно кидають клич, що потрібна допомога, відразу всі долучаються. У нас хлопчику-односельцю відірвало ноги - за два дні йому зібрали хорошу суму. Іншого хлопчика також ранило, і всі відгукуються, ніхто не кричить:  «Навіщо воно мені потрібно? Я нікого туди не посилав!»

Дуже хочеться, щоб улітку війна закінчилася. Щоб діти пішли до школи, мали змогу розвиватись, спілкувались. Хоч би всі повернулись додому! Бо село порожнє: немає сміху, немає руху. Вечорами аж страшно стає. Скільки війна триває - у нас світла немає, ні ліхтарів на вулиці – нічого. А хочеться, щоб діти ходили, гуляли. Сподіваємося, що влітку все закінчиться. І цвістимуть троянди, на городі ростиме городина, світитиме сонечко, а діти на роликах кататимуться.