Я пенсіонерка. Мені 75 років. Проживаю в Снігурівці, це Миколаївська область. Ми живемо в такому районі, де були найсильніші обстріли. У нас кругом вирви, а наш будиночок на диво цілий. 

Мій сусід виїхав тихесенько. У нього були курочки, і моя дочка сказала, що вони якісь кволі ходять. Я пішла до нього за сарай і побачила, що води там немає, а їжа є. І кури, дійсно, напівживі. Його родичка сказала, що не находиться до нього годувати курочок. Я сказала, що доглядатиму курчат, що мені не складно пройти двадцять метрів. 

Якось із самого ранку я зайшла в туалет і побачила, що немає туалетного паперу. Це врятувало мені життя. 

Тільки-но вернулася в хату – щось як гахнуло! Я аж підскочила. А мій чоловік стояв надворі. Бачу – дивиться в той бік, де сарай Саші. Я вийшла з хати глянула: а сарая-то нема… 

Це якраз було перед нашим виїздом. Чоловік навідріз відмовився їхати, а я мусила, тому що в мене дочка – депресивна людина. Люди на свій страх і ризик нас вивозили по полях під бомбами. Ми виїхали на Львівщину. Там я пробула до січня і повернулася додому. Дочка досі у Львові. Вона інвалід, працює швачкою там. А ми тут виживаємо. Обсаджуємося.

Живемо на таблетках. Хоча ми оптимісти з чоловіком. Працюємо. Він зараз косить траву, а я розсади насадила. У нас цілий рік ні води, ні світла не було. Нам тільки 24 числа дали світло, а 2 тижні тому воду. У таких жахливих умовах ми проживали, але хата ціла, хоча й шифер побитий.

У сусідів вікна побиті. Мій чоловік їм поставив як міг, і знову прилетіло. Сусіду влучило в ванну, а вони через стіну живуть. У них вікна зараз оббиті клейонкою. 

Недавно нас ракетами С-300 обстріляли. Це був Армагеддон. А через ніч дронами бомбили. На Великдень обстріляли. Найстрашніше, що люди, які живуть у прифронтових населених пунктах, будуть покарані тільки за те, що не скорилися цьому супостату. І він буде мстити. Усі прильоти - через нас. Ми все це бачимо, відчуваємо.

Я оптимістка. Але бачу, що коїться, і розумію, що війна цього року точно не закінчиться, а триватиме дуже довго. Як усе це починалося, я мала надію на здоровий глузд росіян. Але тепер тої надії нема. Треба, щоб там виросло покоління нормальних людей, щоб усе припинити.