Софія, 10 клас, Канів, Черкаська область

«1000 днів війни. Мій шлях»

Людська сутність – така гнила, не навчила їх історія добра. Живуть, прогресують, дітей добра навчають, а самі потім око на чуже кидають, на те люди і кажуть: "У чужім городі виноград смачніший"На мою думку, люди не змінилися, якими були звірами, такими і лишилися, хоч і будуємо ми заводи, навчаємося в школі, робимо відкриття в науці щодня і обмінюємося повідомленнями в соцмережах – все це результат людської праці, тому дурним соціум назвати я не можу…

Але ж, чому тоді у світі такий каламбур відбувається щодня? Воюють країни за землю даремно. Витрачають мільярди на вітер, та що ці гроші? Люди гинуть!!! Гинуть за випалений вогнем клаптик землі без життя.

І що там можна зробити? Забрати – забрали, а відновити? Думала я: "Хто наділив такими силами людей, чи то Бог, чи якась сила?". Але ж не в тому справа, розум з’явився, а звички лишилися, б’ємося за шмат м’яса, як ті хижі птиці, а потім молимось перед Богом на колінах за грішки свої, щоб завтра знову согрішити.

Люди добрі теж існують, але вони червонокнижні, потихеньку вимирають, а їх нащадків ‘’куркулі ’’ підгрібають, і на свій лихий бік переманюють, таким чином примножують таких, як і вони, тільки вже небагатих – просто гнилих.

Я вважаю, що всі ці війни із-за них, цієї дволикої підвальної гнилі.

Кричать всі дружно: "Демократія!!!" А самі потім потайки, а то й і у відкриту зброю нову розробляють, а потім продають воюючим країнам, щоб копійчину заробити, та ще й і не одну, бо війна – то діло дороге, неекономне.

Ми за мир! А потім на кістках танцюють, бо самі далеко від війни живуть, але в політику все лізуть, у цю брудну, нечисту сферу, одиниці в ній чесні люди, як Стус чи Чорновіл. Кожен там свою лінію гне, бо влада в очі блискітки кидає, тому люди там совість і втрачають. Нашої влади це стосується теж, бо думаю там гармидер є, можливо, ситуація краща, ніж 10 років до того, але на сьогоднішній день ‘’ куркулі’’ живуть з владою в кишені, безсоромно несуть хабаря до хати. Ось таке життя, громадяни...

1000 днів війни змусили мене думати, зламавши мене, як і всіх інших громадян…

Вкрали у мене дитячі думки, з’явилося жорстоке та доросле розуміння світу, але не хотіла я цього, бо в душі жила ще дитина-оптимістка, крутила хвостиком, як та кізка, мені море по коліна було, думки легковажні, щасливі, дитячі… Та минув той час, пролетів, адже триває вже понад 1000 днів війни. Не буду я писати про класичний сценарій ранку четвертого дня, коли хтось вмирав, а хтось ховався від ракет-вбивць українського життя.

Ті, хто залишився живими, боялися кожної наступної хвилини, бо Росія зі зброєю гралась тоді ще довго.

Задумались люди про смерть і Бога, я винятком не стала, і релігію свою я теж згадала, і не одну годину ті роздуми тривали, я щоночі на цих ножах спала. Філософські ночі були для мене ще тією карою, боялась втратити життя своє прекрасне, вічної тьми остерігалася, адже Богу не дуже довіряла, хотіла я собі і своїй сім’ї щасливого життя, боялась і плакала, бо думала, що батька воювати заберуть, мене не просто морок брав від цих тяжких думок, мене ядучий біль пік, як від меча нагрітого у вогні самим Люцифером, як від укусу анаконди, або ще якоїсь ядовитої зміюки.

Через тижнів два, я із собою розібралася,втомившись, кожну ніч брикатись від ран, знайшла спільну думку сама з собою, тому і легше мені стало тією зимою.

Навесні моя квітка пробила замерзлий сніг, розпустила свої пелюстки, вже не тонкі й ніжні, а товсті й загрубілі, троянда покрилась колючками, брутальна моя квітка стала. Вся наша країна навесні розцвіла, хтось червоним цвітом - люди, яких вбили окупанти… Плаче їх квітка кров’яними сльозами на білий, ще неталий сніг; хтось - чорними квітками – свині -терористи, які згинули на Українській землі через звірство своє.

Матері солдат цвіли мальвами, а діти -ромашками. Всі інші громадяни зацвіли жовто-синім цвітом, демонструючи свою незламність вбивцям.

Вартість життя – безцінна річ,

Не купити, ні продати,

Дали – то твоє,

На базарі копійчину за нього не взяти,

Диявол не візьме, янгол не забере,

Поки живеться – живи

І чекай свого часу судного,

Або накладай руки на осуд людяний,

Тільки не знаєш ти, що тебе зустріне.

Кого чекати? На що віру мати?

Чи є той Бог, чи його немає?

А то тільки він, мабуть, і знає.

Цініть життя, цініть, люб’язні,

Трудіться, вчіться, мої прекрасні,

Зачім молитись перед кимось?

Якщо не грішний чимось,

Живи, роби щось, посміхайся,

Батька і матір не цурайся,

Люби їх сильно, як золото лихвар,

І буде тоді з тобою рай!

Війна була, є і буде,

Бо сутність людська вже така,

Бере за горло жадоба,

Заздрість – Бог у війні кожній,

Душить всіх, хто нижчий чимось,

А тих хто лідер, хто все має,

Люта злоба огортає,

До конкурентиків своїх,

Таких, як і вони – жидів

І б’ються ‘’куркулі’’, як ті півні,

Гублять все живе…

Все одно їм.

Бо півні – то птахи дурні.

Не вчить їх історія нічому,

І знову вони ламають дрова,

Нафта, золото, руда – мрія всіх багатіїв одна!

Влада очі всім дурманить,

А блиск грошей чомусь так манить.

Вбиває душу, ріже совість.

Ось, що робить це болото

Та моя вам порада:

Ви в політику не лізьте,

Допомагайте фронту потихеньку,

Робіть добро, мої щедренькі.

І буде Бог тоді вам помаленьку,

З небес мудрі слова кричати.