У перший день війни я не зрозуміла, що сталося, була в трансі. Вранці подзвонила сусідка, сказала, що почалась війна. Вийшла на вулицю, а сусіди кудись збираються – у село, до батьків. Дивлюся, й інші люди з валізами, з переносками для тваринок, з дітьми їдуть на вокзал. Лише тоді повірила.

А потім два тижні просто лилися сльози. Особливо, коли вмикала телевізор і бачила новини про ті жертви.

Я весь час тут була. Пропонували виїхати, але не схотіла. Вирішила так: що буде, те й буде. Нещодавно, 14 січня, поруч з моїм будинком ракета вибухнула. Тоді знову відчула, що таке війна. Страшно було. Бачила, як всі бігли, як вище дев’ятого поверху дим чорний ішов. Люди біля будинку кричали з-під завалів.

Я свою батьківщину люблю. З кожної пенсії потроху доначу, хоч мені й скрутно і болячок вистачає. Один мій дід до Берліна дійшов, другий – загинув під Кривим Рогом. Не дай Боже, щоб мої діди дізналися, що вони, росіяни, пішли на нас війною. Вони б знову померли.

Нічого, все переживемо. Недовго вже залишилося. Там навіть і не люди, і не тварини. Якісь рептилоїди! Бо тварина має душу, має серце.

Гадаю, треба більше з дітьми на цю тему говорити, щоби вони розуміли, що рашка – це не те саме, що ми. Хоча є й нормальні росіяни – воюють же вони разом з нами. Є там один відсоток тямущих. Але росія все одно розпадеться. Скільки там її самої? Вона собі підкорила отих нещасних – Чечню, Башкірію та решту. І думає, що вона велика.

Перемога буде за нами, треба трішки почекати. Буде важко, але ми все відбудуємо, адже ми, українці, – люди працьовиті. Все в нас буде добре.