До війни ми жили в Харкові на Північній Салтівці: я, чоловік, двоє дітей. Всі працювали. 

Вранці нас розбудили вибухи. Я впала з ліжка і закричала дітям: «Хлопці, війна!» Поруч з нашою вулицею військова частина, і все це було дуже гучно і страшно. Люди зі всього району бігали по Північній Салтівці з речами і не знали, куди дітися, що робити. Шукали бомбосховища, а їх не було. Спочатку було багато людей, а вже як ми виїжджали, то більше частина розбіглася. 

Уже десь з 27 лютого з батарей злили воду, і вже не топилося. Світла не було, зв'язок почав пропадати. Ми жили на десятому поверсі й бігали туди-сюди в сховище. Ночувати там ніяк було - підвали не були пристосовані до цього всього.

Як скинули авіабомбу на 78 дім - той, який всі фотографують, ми дуже злякалися. І після того вирішили виїхати.

Бензину не було, але ми якось знайшли і виїхали на старенькій машині. 

Мені якось страшно, що все це затягнеться і будуть Харків весь час молотити, так як і зараз. Ми повернулися додому, і вже сьогодні немає ні води, ні світла.