"Люди вимушені були розпрощатися зі своїми домівками"

Джинджолія Софіко Тенгізівна, 18 років, комунальний заклад «Височанський ліцей № 2 Височанської селищної ради Харківського району Харківської області»

Вчитель, який надихнув на написання есе: Мокієвець Ольга Анатоліївна , вчитель української мови

Війна. Таке страшне слово для кожного з нас. А знаєте, що ще страшніше? Страшніше бачити, відчувати та знаходитися поруч із нею. Я пам’ятаю момент, коли війна постукала у двері нашої країни. Нічого не передбачало біди, була весна 2014 року.

Я була звичайною дев’ятирічною дівчинкою, яка просто жила та насолоджувалася життям. Здавалося, що не може бути якось інакше. Той день, коли все змінилося, забути неможливо. Весна. Усе прокидається після тривалого зимового сну та відроджується життя. У природі та людській душі царить спокій та тиша. Спів пташок; теплі промінчики сонця бавляться на землі; випускають свої бруньки деревця; люди зігрівають один одного своїми посмішками. Такою і повинна бути весна, таким і повинно бути життя. Але спокій та мир тривали недовго.

Одного дня, повернувшись додому зі школи, я вирішила переглянути телевізор разом із батьками. Був час новин… І тоді ми почули те, що ніколи не хотіли б чути. Це були перші голоси війни. Почався майдан. Люди сперечалися, сварилися, билися один з одним. Їхні очі були сповнені ненавистю, жахом та страхом.

Ріки крові лилися по площі Києва. Чорний дим від запалених покришок заполонив усе місто. Було все: сирени, свист куль, стукіт залізних щитів, вибухи, постріли. Але все це заглушував незламний дух людей, які знаходили у собі сили співати пісні навіть під акомпанемент гармат. Десятки наметів-шпиталів, які ніколи не могли похизуватися вільними койками, завжди були готові допомогти. Бійці-захисники стояли нерухомо, немов гори, захищаючи життя людей. Вже тоді я почала відчувати, що ця історія завершиться ще не скоро. Сотні загиблих, зруйнована частина Києва, галас наляканих жителів, страшні крики болю людей, які втратили своїх близьких.

Кожного дня я боялася вмикати телевізор, аби не чути несамовиті крики дорослих та дітей. Найстрашніше – усвідомлення того, що ти нічого не можеш зробити, аби допомогти там і захистити своїх рідних поруч.

А потім це зайшло занадто далеко. Усвідомлення початку війни остаточно дійшло до мого серця, коли я почула, що на Схід України вводяться війська та бойова техніка. Почався призив бійців на фронт. Матері, дружини мали збирати та проводжати у дорогу своїх чоловіків, які повинні були попри все виконати свій обов’язок перед Батьківщиною. Хто б тільки знав, скільки сліз та горя пролили та й досі проливають сім’ї України!

Було страшно так, що стигла в жилах кров. Я почала боятися, що одного дня все відбудеться поруч, просто тут, на моїй вулиці. Тоді спокій моєї душі почав залишати мене. Для людей Донецька та Луганська настав час втеч. Люди вимушені були розпрощатися зі своїми домівками та бігти куди подалі, аби врятувати себе та свої сім’ї. В їхніх очах були страх, ненависть, біль та невблаганне бажання закінчити це все та просто жити, як раніше. Але всі усвідомлювали: як раніше вже не буде.

З того часу у житті всієї України почалася нова реальність. На жаль, нам, дітям, довелося подорослішати дуже рано, бо у нашому «новому» світі не можна інакше. Щоб хоч якось допомогти нашим захисникам, ми надсилали їм допомогу, що була в наших силах: саморобні маскувальні сітки, теплий одяг та листи підтримки.

Знаєте, зараз навіть складно уявити, що колись було зовсім інше життя. Люди сміялися, жартували, нічого не боялися, вірили та сподівалися на краще. Сьогодні усі сповнені злом, болем, негативом, недовірою та страхами. Тепер ми живемо мріями та сподіваннями про те, що мир колись настане. А що є мир?

Особисто для мене – це не просто життя без кровопролиття, обстрілів та криків. Для мене мир – це спокій та наповненість людської душі. Це світ, у якому люди не голодні, мають дах над головою; сини, брати, батьки, чоловіки – проводять час зі своїми родинами, а не страждають на полі бою; люди похилого віку не позбавлені уваги та піклування; діти щасливо та безтурботно граються на дитячих майданчиках під теплим сонечком, а не ховаються від обстрілів у вологому, холодному та темному льосі.

Отже, всьому є свій початок та кінець. Тому і нашій війні настане своє довгоочікуване та щасливе завершення.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/