«Люди виходять на вулицю, розводять багаття і готують собі їжу»

Інна Павлівна з донькою і онуками дивом не попали під вибух на Краматорському вокзалі. Їм пощастило виїхати, а родичі залишились і пристосовуються виживати там без елементарних умов.

Я мешкала в Донецькій області, у місті Торецьк Бахмутського району. Коли почалася війна, ми переїхали до Кривого Рогу з донькою і двома маленькими дітками: онуку вісім років, а онучці – два з половиною. Ми вимушені були переїхати, тому що ми жили майже на лінії розмежування. Вісім років нас обстрілювали, а коли війна почалася, зять вже більше року служив по контракту. Він завжди хотів бути військовим. Зараз його не стало. Дочці 28 років, а вона вже вдова, і двоє дітей осталися сиротами. 

Що робиться у нас вдома - я не знаю. Мабуть, ми вже лишились без квартири, тому що там постійно обстріли, і в доньчин дім влучили. 

Волонтери нас привезли в Дніпро, там ми переночували, а потім приїхали в Кривий Ріг. Тут люди доброзичливі, дуже добрі, нас добре прийняли. Таких труднощів, як вдома були, мабуть, немає. Я дуже дякую цьому місту і цим людям, які приняли нас тут.

Ми у лютому виїжджали звідти, у нас там уже не знаю скільки місяців не було води і газу. І до цих пір там немає води - її привозять, люди таскають воду баклажками. Часто пропадає світло. Люди виходять на вулицю, розводять багаття і готують собі їжу.

В Краматорську залишились родич. Моя тітка не ходить ногами, а її чоловік після двох інсультів живе на таблетках. Вони не хочуть виїжджати - сказали, що не перенесуть переїзду, будуть там помирати. 

Я не очікувала від цієї країни, що вона може так вдіяти, що вони виявляться гіршими за фашистів. 

Думаю, що скоро війна скінчиться. Нашим хлопцям честь і хвала, за те, що вони роблять. Особливо за ці останні два тижні, вони молодчинки. Хоча території звільняти треба дуже великі. 

В майбутньому бачу свою країну вільною і щасливою, відбудованою і незалежною. Також бачу своїх дітей і онуків щасливими і в незалежній країні.