«Люди збиралися за хлібом, і в цей час їх обстрілювали»

Війна – це горе. Це мільйон зіпсованих і втрачених життів. Наслідки, які я бачу досі для себе, близьких, своїх знайомих – це покалічені долі.

Для мене війна почалася у травні 2014 року, коли в моєму рідному місті Привілля почалися бойові дії. Мій чоловік тоді жив у Лисичанську, він переїхав туди з Одеси. Він зателефонував мені вранці 22 травня і сказав, що стріляють у Привіллі. Я зрозуміла, що почалася війна. Я сказала: «Збирай речі й повертайся до Одеси».

Лисичанськ був в оточенні у 2014 році. Мені вдалося вивезти свою куму, моїй хрещениці було 8 чи 9 років. Вони розповідали, як почали стріляти, як ховалися в підвалі.

Лисичанськ розташований на березі Дінця. В одному місці є джерело, люди туди ходили за питною водою. Це місце кілька разів обстрілювали, підривали.

У липні Луганськ був увесь у бойових діях – відключили весь зв’язок. В Одесі я познайомилася з хлопчиком 16 або 17 років. Його мама з друзями вштовхнула в одеський потяг, коли ще ходили потяги. Хтось його привів до нас у громадську організацію. У нього був жахливий стан, тому що не було зв’язку з мамою.

Я була в лютому 2014 року в Лисичанську на зустрічі випускників, це востаннє. Я дуже хотіла б поїхати в Луганськ, тому що татові зараз 79 років. Він дуже важко пережив ці події. Він працював у міськкомі партії, в обладміністрації в Луганську, керівник громадської організації. Він віддав все своє свідоме життя на розбудову української держави. Усе, що сталося, для нього є неприйнятним. Дуже страшно й важко, коли ти не можеш поїхати до своїх рідних, коли хочеш. Зараз ускладнилася ситуація через карантин. Я не можу поїхати у своє рідне місто Лисичанськ, де похована моя мама, дідусі, бабусі. Будинок зруйнований мародерами. Це був будинок моїх дідуся й бабусі, у якому я народилася. Діти там народилися. Ми приїжджали туди, відпочивали.