«Люди почали ховатися, коли в місто зайшли рашисти»

Андрій Васильович не думав виїжджати з дому, бо не може залишити без догляду хвору маму і стареньку бабусю

Я з міста Охтирки Сумської області. Пенсіонер за інвалідністю 3 групи, живу з мамою і маминою тіткою. Закінчив технікум, жив мирно, спокійно, працював. А потім було дві операції – і вся моя праця закінчилася. Мені 45 років.

У дружини мого брата був день народження, ми святкували, і почалася війна. Ми живемо на окраїні лісу. Почали з’їжджатися товариші з Охтирки і ховатися, тому що в місто зайшли рашисти.

Нам не вистачало фінансів, але гуманітарну допомогу давали, так що у нас все ще більш-менш. Є люди, які і гірше живуть. З голоду ми не вмираємо, з холоду - також. Я нікуди ні єдиного дня не виїжджав. Де народився, там і був. Брат вивозив сім’ю і дітей маленьких. А куди мені виїжджати?

Моїй мамі 75 років, вона майже не бачить, а бабусі 86, я з ними дома був. Не було коли й лякатися. В мене все рутинне.

Багато з ким зі знайомих перестав спілкуватися, бо думки різняться. Є такі, що за порєбріком залишилися, то не спілкуємося. Багато кому перестав руку подавати, а є такі люди, що навпаки. Звісно, багато що змінилося.

Коли остання рашистська нога вийде з нашої території, тоді війна і закінчиться. Треба дійти тільки до повної перемоги, інакше нічого гарного з цього не буде.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/