Валентина Миколаївна з чоловіком з 2014 року періодично жили у підвалі, а у 2022-му були вимушені виїхати з селища, щоб врятувати життя

Мені 64 роки. Проживала з чоловіком у Луганській області. Війна нас вдома застала. Розбило наш будинок, вертатися нікуди. Залишилися голі й босі.

Ми ще з 2014 року з підвалу не вилазили. Жили на лінії розмежування. У нас із 2014-го йшли бойові дії майже щороку. А вже як повномасштабна війна почалася, то прокинулися з самого ранку. У нас одразу все пропало: вода, електроенергія. Нас почали обстрілювати. Я також потрапила під обстріл у себе вдома.

Ми жили в приватному домі. У нас був город. Я вийшла туди. Була спочатку тиша, а потім - почалося.

Поряд усе вибухало, над головою розривалося. Я лежала на городі в багнюці. Потім стрілянина припинилася. Було нічим дихати. А тепер пам'ять погіршилася, ліве вухо стало погано чути.

Нас волонтери вивезли, тому що там уже неможливо було залишатися. Обстріли почастішали. Людей багато стало гинути. Будинки розбивали. Ми звідти поїхали 15 березня в Тернівку Дніпропетровської області. Взагалі, ми кочували по Дніпропетровщині: і в Криничках жили в дитячому садку, і в Павлограді в школі. А потім знайшли квартиру в Тернівці. Живемо на всьому чужому і платимо гроші за це. 

Вразило те, що в нас військових не було, але нас обстрілювали, били по наших домах. Ми мирні люди, жили собі спокійно. Діти постраждали. 

Найбільше вражає, що росіяни кажуть, ніби вони не стріляють по дітях, а насправді - стріляли і по дітях, і по пенсіонерах.

У нас уже такий вік, що для нас ніде роботи немає. Ми просто не в змозі працювати. Тепер виживаємо на мізерні пенсії. У нас тепер купа болячок через нерви. Ми 40 років дбали, сподівалися, що спокійно віку доживемо, але «освободітєли» нас «освободілі» від усього.

Не знаю, коли це все закінчиться. Сподіваємося на краще, а там – що Бог дасть.