«Люблю Україну і серце краялось, коли палили прапор, під яким я живу»

Кожен з нас пам’ятає точну дату, коли останній день був удома. Для мене це 8 березня 2014-го. Я приїхала звичним для себе потягом Київ-Донецьк, як і тисячу разів раніше. І все наче і було, як раніше, але у повітрі вже нависла тривога.

З того дня тривога оселилася в моєму серці надовго. Так, наприкінці квітня стало надто страшно за батьків, які лишилися у самому серці Донецька. Попросила їх приїхати в Київ на травневі – перечекати. Як і більшість, вони з дорожньою сумкою і літніми речами приїхали на два тижні… і лишилися назавжди.

Мама в перший день пішла гуляти по Хрещатику і купила собі український віночок. А я їй: «Ма, навіщо? У нас стільки тих віночків». А мама мені й каже: «Мариночко, ти не уявляєш собі, яке щастя гуляти по вулиці і купити український віночок…» І тут вона розплакалась…

А потім було щось про «люблю Україну і серце краялось, коли палили прапор, під яким я живу». Тоді я зрозуміла, що більше не відпущу їх з батьком у місто, яке ми всі так любимо.

Так, було багато складнощів… Орендована квартира, психологічне переживання втрати свого затишного дому, адаптація на новому місці. Але вони поруч і у безпеці. І це головне. З рештою, дякувати Господу, впорались.

Кожен з нас пам’ятає точну дату, коли #ОдинДень2014 стер з нашого життя можливість бодай на хвильку повернутися додому. Кожен з нас мріє, аби цей день Миру настав якомога швидше.

#ГолосаМирных #ФондРинатаАхметова