Після окупації Мелітополя Марія Вікторівна деякий час залишалася вдома. Виїхала тоді, коли вже не могла слухати розповіді оточуючих про те, як добре буде жити за нової влади. Її шокувало, як багато людей стало на бік ворога.

Мені 47 років. Проживала в місті Мелітополь. Коли життя там стало нестерпним, я з дітьми виїхала в Запоріжжя. Удома залишився чоловік, який доглядає за будинком.

Вранці 24 лютого ми прокинулися від вибухів. Одразу зрозуміли, що почалася війна, бо останнім часом ситуація була дуже напружена. Ми переховувалися в погребі, виходили тільки за потреби.

Складно було зняти гроші з картки, бо біля банків відразу утворилися черги. Лякала велика кількість російських військових у нашому місті.

Морально все пригнічувало. Шокувало, скільки людей пішло на співпрацю з окупантами.

У нас були запаси продуктів, тільки хліба цілий тиждень не бачили, бо його не завозили. Та потім усе нормалізувалося.

Щоб виїхати, довелося найняти перевізника. Евакуація пройшла нормально: російські військові не перевіряли ні телефонів, ні ноутбуків – тільки документи. Ми досить швидко дісталися до Запоріжжя.

Психологічні труднощі виникали здебільшого у спілкуванні з оточуючими. Неможливо було слухати про те, що буде все краще, що треба міняти паспорти. І було страшно.