Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
переглядів: 206
Ірина Георгіївна Паращук
вік: 77
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
photo6
«Краще б мене вбило, ніж Олечку. Нам залишалося тільки поворот пройти»

З 2014 року вона поховала шістьох своїх родичів. Хтось загинув від уламка снаряду, інший занедужав через нервування. На її очах загинула племінниця, а сама була поранена.

"Дитина в мене. Я тільки за неї й переживала. Уже за себе я не переживаю. Бога просиш, щоб було все нормально, щоб діти були живі, онуки здорові. Щоб війни не було".

У Гранітне я з дітьми переїхала з Казахстану. Діти до школи тут ходили. Після армії син в училищі вчився. Дочка – у технікумі. Жили, працювали.

 Нас попередили, що війська мають до нас прийти. Коли почали їхати БТРи, машини, ми ходили, дивилися. Із сусідами весь час у нас тут на камінці сиділи. Навіть перший час, коли стріляли, нам якось було однаково. Ми не думали, що щось серйозне буде. А восени почалося… Люди почали тікати, хто куди міг. 

 Ми зустрічали маму моєї племінниці Олечки. Утрьох йшли, мама її попереду з візком, а ми з пакетами ззаду. Ніхто не думав, що небезпечно. І тут два снаряди. Один не вибухнув, а другий вибухнув. Це все полетіло.

 Я на метр-два йшла попереду племінниці. Мене хвилею збило.

По голові осколком, по руці різонуло, по спині осколки були. А вона тільки крикнула: «Мама!» і впала на мене, і все. У легеню влучило, осколок. Пробило наскрізь. Їй 41 рік був.

Мене контузило, по голові через шапку пробило. Пригоріло до голови. І руку щось черкнуло. Я відчувала щось гаряче. Глянула потім, коли отямилася, а там кров. Думаю, звідки? І на спину попадали ці осколочки, куртка була побита. 

Тут ні лікарів, нічого не було. Ні світла, ні зв'язку. Сусід поїхав у швидку, повідомив. Ну, що вони могли? Врятувати вже не могли племінницю. У мене був шум у голові. Я і розмовляти не могла, заїкалася. 

Краще б мене вбило, ніж Олечку. Нам потрібно було тільки поворот пройти, два метри залишилося. І все… За шість років ми шістьох родичів поховали.

Якось із правнучкою моєю йшли дорогою. Почався обстріл. Прийшли до підвалу до мене додому. Там холодно було. І щойно перестали стріляти, я побігла в хату по теплий одяг. Він, бідний, так налякався! «Ірочко, тримай мої ручки», – каже. Йому було півтора року. Дуже був наляканий. 

Сильно стріляли. Ми ночами не спали. Одягнені сиділи. Я диван посунула, зробила собі тамбур і там сиділа. Подушки та ковдри на голові. 

Від обстрілу шибки потріскалися – осколок влучив. У сусіда в паркан влучило і тачку розбило. Через мій будинок шматки полетіли. Усі дивуються, як тоді не зачепило ні трубу, ні шифер.

У будинки влучали [снаряди]. На сусідній вулиці кажуть: «Тільки з кухні вийшли в іншу кімнату – снаряд упав у цю кухню». От і все. 

Допомогу нам дають, продуктами допомагають. Борошно, цукор, масло, ріжки, «Сніданок туриста», пшенична крупа. 

Куди бігти? Я місяць побула в дочки в Маріуполі. Повернулася.

Куди бігти, куди ховатися, у який кут сісти? Сиділа тут, бахнули сюди – пішла туди, бахнули туди. Ідеш вулицею і тебе можуть вбити. Куди влучать, ти ж не знаєш, куди ти наступиш?

Війна – це страх. Навіть минулої ночі стріляли. Вранці як почали бахкати! Дитина в мене. Я тільки за неї й переживала. Уже за себе я не переживаю. Бога просиш, щоб було все нормально, щоб діти були живі, онуки здорові. Щоб війни не було.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій