Лариса не могла повірити, що на Україну напала саме Росія. Поки не побачила, чиї літаки кидають бомби на її місто

Мене підняли рано, як ніколи. Десь о п’ятій годині постукала дочка у двері й сказала: «Збирай речі і документи. Війна». Я не повірила. Підскочила з дивана і кажу: «Яка війна? Не може бути!» Потім почалися в місті обстріли. Стали літаки скидати на місто бомби. Усе це було видно. Почались бої. Звичайно, була паніка, страх і шок. Я не могла повірити. Як це так? Хто на нас напав і за що? Від чого нас «визволяють»? Ніхто ж нікого не займав. Жили нормально. Чесно трудилися. Я ніяких націоналістів не бачила за 60 років, а тут таке… 

Спочатку ми виїжджали. 13 днів побули недалеко, за містом, у підвалі. Нас там було багато. Найменшій дитині – рік і сім місяців. Усі почали хворіти, тому вирішили виходити звідти і їхати. Нам казали в окупації, що треба білу стрічку в'язати на руку – тоді можна виїжджати за межі міста. Коли я побачила, що місто окуповане… Я цього ніколи не забуду. 

Найбільше шокувало те, що війну розв’язала Росія. Це просто не вкладається в голові. А ще шокували смерті людей. Ми багато чого бачили: обгорілі машини і вбитих людей.

Окупацію я пережила в Херсоні. Ми думали, що швидко все закінчиться. Нам казали: то тиждень, то місяць. Але сталось, як сталось. У Херсоні були ще й моя дочка, онука. І були тварини, собаки, яких шкода було залишити. Ми їх вивозили. 

Раніше я працювала. Завжди знаходила роботу. Хоча вік уже такий, що не дуже й беруть. Переважно молодь потрібна. Але мені нічого не заважало. Я влітку їздила на море підробляти. Бувало, що дітей гляділа. Усе було добре. А тепер хата в мене напіврозвалена. Я виїжджала. В Одеській області була трохи. А зараз - у місті Миколаєві. Гуманітарку нам видають і, буває, грошову допомогу. Дуже важко цей час переживати. І в окупації було важко. 

У нас були деякі місця, де можна було вийти на зв'язок. Моя друга донька перебувала на лівому березі, і довго не було зв’язку. Ми ходили до тих місць, де люди якісь продукти продавали, завозили їх із Криму. Ті люди нам давали зв'язок. І в той день, коли я пішла, почали казати, щоб усі були обережні. Я живу далеко від центру Херсона, ближче до Дніпра, де Антонівський міст. І тоді казали, що зайшли якісь перевдягнені люди, а чи наші, чи не наші – незрозуміло. 

Було страшно. Я в центр боялась виїжджати, бо багато було місць замінованих. А потім почала молодь їхати машинами, а на тих машинах – прапорці українські. Тоді на всю вулицю на декілька кілометрів був прапор розтягнутий. 

Потім заїхали ЗСУ і встановили «Старлінки». Запрошували, щоб люди підключались і могли розмовляти по телефону. І тоді я повірила, що дійсно звільнили Херсон. Але після того, як місто звільнили, почались його обстріли по районах. 

Я дуже підірвала здоров’я. Уже не могла витримувати. Ми поїхали в Одеську область – туди, де надавали хостели на короткий час. Потім повернулася в Херсон і лікувалась там. Маю двох собак і котів, їх кидати дуже шкода.

Ми нікого не просили, щоб у нас наводили порядки. Надзвичайно боляче, коли молоді люди кажуть, що приїхали нас «визволяти» від нашого життя. Ми їх сюди не запрошували.

Я пам’ятаю, як наша влада казала, що треба вірити в ЗСУ і що все буде Україна. Я завжди кажу: «Не буде. Все УЖЕ Є Україна». Віримо в найкраще.