Мені 35 років. Я мешкаю в місті Лебедин. Маю чоловіка і дитину. Чоловік на війні. Саме від нього я дізналася про повномасштабне вторгнення. 

У батька немає ноги. Дитина захворіла. А в аптеках не було необхідних ліків. Дитині змогла щось знайти з тих запасів, що мала вдома. А от батькові було тяжко без знеболювальних. Просила людей, які їздили в Полтаву, купити хоча б аналоги. 

Батькові не дуже добре. Через війну його здоров’я погіршилося. Тепер він приймає ще більше ліків. 

Три дні кружляли літаки й скинули бомби неподалік від нашого будинку. Ми були в підвалі. Дитина злякалася. Тоді ми перебралися в інше місце. 

Мені здається, що навряд чи цього року війна закінчиться. Можливо, наступного. Але ми переможемо. Своє майбутнє бачу тільки в Україні.