Вночі погано спала, зранку заснула. А потім зателефонував син і каже: «Війна почалася!» А син тоді взагалі в Польщі був. Я почала рідних обдзвонювати - ми цілий день на зв’язку були.

По Охтирці російські військові їздили під вікнами. Це мене дуже шокувало, а як літаки літали, то взагалі шок був. За дітей переживала, за онуків. Тому що розкидало кого куди, зараз зустрітися не можемо.

Я не збиралася виїжджати, але склалися такі обставини, що літаки літали, стало дуже страшно, і мене діти забрали. Ми гуманітарну допомогу отримували. І коли в село виїжджали, то люди усім ділилися. Я взагалі до незнайомих попала, мене так гарно прийняли. Тепер ми як сестри.

Нам труднощі не страшні. Нас не залякаєш нічим. У мене як таких труднощів і не було, хіба - фінансові, але ми неприхотливі. Що є, те маємо.

Я з першого дня знаю, що війна скінчиться нашою перемогою. Хочеться, щоб якнайскоріше.