Сім'я Галини Андріївни не готувалась до війни й не робила запасів харчів. На щастя, вони не зіштовхнулись з гуманітарною катастрофою, адже допомагали волонтери

Мені 59 років, я з Охтирки. Я нікуди не виїжджала, постійно була дома. Війна нас застала зненацька, адже 24 і 25 лютого місто вже бомбили. Дякувати Господу, за цей час нас сильно не зачепило, тільки одне вікно в будинку тріснуло. Але, звісно, було страшно. Ми ховалися. 

В перший день війни я прокинулася десь о третій ночі і в Інтернеті прочитала про початок війни. Я пішла та сказала про це чоловікові. Ми нічого не приготували, у нас не було навіть хліба. Зазвичай усе купували, коли необхідно було, тому запасів не робили. 

Було страшно, коли кружляли літаки й скидали бомби. Усе шокувало. Просто ніхто не чекав, що таке бути може.

Шокувало, коли скинули бомбу на дитячий садок, і дідусь закрив дитину собою. 

На щастя, ми не зіткнулися з гуманітарною катастрофою, бо живемо у своєму будинку, тому в нас було трішки їжі й води.

Мене приємно вразили волонтери, які допомагали нам. Вони їздили й роздавали хліб та інші продукти.

Війна прямо вплинула на мою сім'ю, адже син зараз воює. Чоловік не може, адже має інвалідність другої групи. Я ще не на пенсії. Цілий рік мені платили зарплату, бо я бухгалтер. Зараз, можливо, будуть мінімалку платити. 

Хотілося б, щоб життя змінилося на краще, щоб скінчилася війна, щоб ми перемогли. Але поки що я не бачу передумов для цього. Нам би - чимшвидше б війна закінчилась, щоб хлопці, нарешті, додому повернулися.