Мені 73 роки. Я з Бахмуту. У мене є донька, зять, онук і внучка. Вони перебралися у Полтаву у квітні, коли почалися бойові дії поблизу нашого міста, а я – у травні. Виїхали на автомобілі внука. Взяли два мішки теплого одягу на п’ятьох, забрали кішку. 

Я жила у квартирі, а донька – в будинку. Коли отримую пенсію, їжджу додому. Коли приїхала вперше, ходила по місту й плакала. Як була в жовтні, зникли світло, вода й газ. Ходила до сусідів чай пити. Вони гріли його на вогнищі. 

Наш мер турбувався про жителів міста. Ми йому вдячні. І гуманітарна допомога була. Спасибі за неї волонтерам.

Ми живемо в гуртожитку, уп’ятьох в одній кімнаті. Донька дистанційно викладає українську мову в старших класах. Їй тяжко в таких умовах. Коли було тепло, ми виходили на вулицю. А тепер сидимо й чекаємо, поки закінчаться уроки. Хотілося б зняти квартиру, але це дорого.

Ми не плануємо більше нікуди їхати. Лише додому, якщо можна буде повернутися. 

Я ходжу плести сітки для військовослужбовців, в’яжу шкарпетки. Інколи ходимо з донькою в кінотеатр. Відвідую церкву. Одного разу в ній діти виступали. Я послухала їх, поплакала – і стало легше. 

Надіюся навесні повернутися додому. Коли я була там влітку – літаки кружляли, страшне коїлося. Я молилася, щоб на мене снаряд не вплав і в наших військових не поцілив. Сподіваюся, що наступного літа у Бахмуті буде спокійно.