Я з Нікопольського району Дніпропетровської області. У нас було звичайне сільське життя. Все було добре, я ходила на роботу. Маю дітей. 

24 лютого мені почали телефонувати друзі і говорити, що розпочалася війна.

Страшно було чути дуже близько оці вибухи. Слава Богу, що я їх не бачила. Але вони були недалеко від нас, навіть коли Херсон брали. Літаки, авіація – це найстрашніше, бо від них доводилось нам з дітьми сидіти в підвалах. Довго сиділи без світла. Засвічували свічки, ліхтарики. 

Діти чують це все, що відбувається, і дуже важко пояснити їм, що все буде добре. Моя десятирічна донька боялась лягати спати.

Ми поїхали до знайомих у Дніпро і зараз там, але додому навідуємося. Деякі фонди нам багато допомагали. Дякуючи от таким благодійним фондам, все було нормально. 

З війною у нас родичів стало менше, але відносини стали більш міцними.

Війна триватиме ще років чотири-п’ять, я так думаю.