Коли почалась війна, ми були вдома з дітьми, хворіли на Ковід. Холод, голод, небезпека. Не було де ховатися, до церкви не пустили, в хаті підвала не було, коли вибило всі вікна температура була 3 градуси Коли літак літав над нами і бомбив місто. Коли горіли будинки, квартири, але не приїжджали пожежні, трупи на вул цях, пошуки їжи, завжди голодні діти та собака. Коли дізналися про загибель дитини близької подруги. Усе це шокувало.

Їжа швидко закінчувалась, хотілось допомогти і поділитися з іншими сусідами, які дозволили сховатись в їх підвалі А потім почали вже приховувати їжу, щоб вистачило на дітей, собаку кормили тим, що змивали з кострюль, З кожним днем їли все менше і менше, воду брали з ванної, котру встигли набрати, потім ходили 5 км на струмок.

Батькі залишились із чотирма собаками в Маріуполі. Вразило, коли чужі люди у Бердянську дали переночувати, помити дітей і накормили гарячою їжою, коли ми в'їхали до Запоріжжя, коли в Дніпрі нам допомогли незнайомі люди. Коли волонтери допомогли продуктами. Це дуже розчулює.

Про війну і пережиті події нагадує дуже багато предметів: дитячий сандалік і рожевий единоріг - спогоди про загибель Ангелінки та Артема, бутилка води та горіхи - військового Андрія, дитячі малюнки крейдами на стінах - наші мрії про спасіння, багато чого, але все залишилось в Маріуполі.