Ганна Василівна тимчасово виїжджала з Охтирки, згодом повернулась. Дуже хоче дожити до Перемоги

Ми не корінні охтирчані: десь в кінці сімдесятих років чоловіка направили сюди працювати. Ми з 76 року живемо в Охтирці. Чоловіка вже немає, вже сину 71 рік. Він працював в УКРНАФТІ, я в школі викладала українську мову і літературу. Пропрацювала 28 років в першій школі, а взагалі в мене робочого стажу 51 рік. 

Коли почалися обстріли, ми й дізнались, що почалася війна. До нас приїхала онучка - до бомбосховища нас повела. Тоді ми поїхали в Доброславівку до доньки сватів, а звідти онучка із зятем нас вивезли. Потім повернулися. Зараз ми вдома. 

Вдома вікна всі розбиті, скло кругом валялося. Ми плівкою заклеїли вікна, люди приходили нам допомагали. 

А тоді, десь у вересні, нам поставили вікна - наш будинок увійшов в перелік на відновлення.

Звісно, тут у нас були проблеми з медикаментами, але нам давали з благодійного фонду ліки, наш сімейний лікар допомагав. Деякі ліки ми купуємо. У нас пенсія є, продукти у нас також є, і доньки допомагають продуктами. Також ми отримуємо допомогу. Так що з продуктами у нас проблем немає.

У сина є дві доньки, вони виїжджали в Німеччину. У меншої онучки зять на передовій - він Харків захищав. Так що нам дуже хочеться, щоб війна до літа хоча б закінчилася. Мені вже років багато, і хочеться дожити до перемоги нашої країни.