Я доглядаю за донькою, вона - інвалід дитинства першої групи. Живу я в селі, займаюсь городом, крім курей нічого не тримаємо. Мені 52 роки. Я в 50 років пішла на пенсію по догляду за донькою. Ми живемо в Дружківській громаді, виїжджали у квітні того року ненадовго до сина, він поруч у селі живе. Ми з його сім’єю поїхали до родичів в Івано-Франківськ, там побули трошки і повернулися додому, бо в сина та невістки - робота. 

В перший день війни ми в телефоні прочитали новини, потім по телевізору побачили. Були в шоці. 

Ніхто не міг подумати, що таке може бути в наш час. Ми були шоковані, не знали що робити, з чого починати, куди бігти.

Нам надають гуманітарну допомогу. Дуже дякуємо, до нас приїжджали лікарі неодноразово, дають нам ліки і гігієнічні набори. У нас з продуктами проблем немає, вода своя – водопровід є в селі та у дворі. Гуманітарну допомогу нам дають кожного місяця. Дякуємо нашій старості, вона за нас піклується. У нас все є. Найголовніше, щоб закінчилася війна.

Як можна людей вбивати, знущатися? Звірство цих нелюдів мене дуже шокує, немає слів все це передати. Хотілося, щоб скоріше вся ця війна скінчилась.