«Лікар сказала: це диво, що ваш син залишився з оком»

Було моторошно, коли вперше танки з'явилися на Східному. Я ніколи не забуду. Я була на роботі в іншому кінці міста.

Мені знайома телефонує: «У нас на Східному танки». А в мене маленька донька в садку! Дуже переживали.

Син Олексій постраждав під час обстрілу 24 січня 2015 року.

Я з роботи їхала й зателефонувала додому. Вдома був чоловік з дітьми. Каже: «У нас води немає. Може, Олексій піде тобі назустріч, і ви купите разом воду і прийдете додому?». Ну, ми так і зробили.

На ринку нашому маленькому зустрілися, там у магазині води не виявилося. Кажу: «Підемо, я тебе біля під'їзду почекаю, а ти сходиш у магазин, який по діагоналі від нашого двору знаходиться».

Коли ми до під'їзду йшли, почули вибухи. Дедалі сильніше й сильніше…  Але Олексій майже до середини двору дійшов, а я до під'їзду підходила. Розумію: щось не те. Починаю йому кричати, а в самої ніби голова в подушці. Ніби нічого не чути. І кричу начебто в нікуди.

Бачу, що він біжить до мене. Спробували в під'їзд забігти, хоча б під навіс. Я трохи швидше бігла, а Олексій буквально на трошки був ззаду. І коли ми заскакували вже, снаряд поруч вибухнув.

У нас машина стояла між під'їздами – і снаряд влучив під машину.

Вона нас врятувала. Скло, усе полетіло. Якось несподівано було. Ми шоковані почали підійматися до нас на 8-й поверх. Кажу: «Олексійку, з тобою все гаразд?». Він: «Так, все». До 6-го поверху піднялися, і я дивлюся: він якось не так йде.

Каже: «Мамо, я не можу йти». Тут чоловік назустріч вийшов. Коли додому зайшли, побачили, що в нього всі джинси в крові.

Зняли їх, під рукою був скотч, узяла вату, все перемотала. Чоловік побіг по машину, метушня, біганина. Зібралися швидко і своїм ходом поїхали до лікарні.

Він пролежав два тижні. Осколкові поранення. Осколки невеликі були, їх вирішили не чіпати, тому що ще більше б нашкодили.  Вони зрештою закапсулювалися. У стегна йому влучило й у руку. Він був у куртці. Я ніколи не думала, що так може бути: коли її зняв, куртка ціла, а рука…  Виявилася різана рана в нього на передпліччі.

Зашили йому. І була психологічна травма. Він першу ніч, узагалі… Поряд дорога була і на ній «лежачі поліцейські». Він навіть боявся стуку, коли машини переїжджають їх.

А вдруге він на вулиці знайшов якусь гидоту і приніс додому. Він думав, що це, як він розповідав, ліхтарик маленький лазерний. Вирішив перевірити, під'єднав до батарейки, і воно вибухнуло. Теж потрапили в місцеву лікарню, потім ми в Запоріжжі лежали. Потім нас направили до Одеси, уже там доліковував очі.

У Запоріжжі видаляли осколок з ока, потім в Одесі теж, глибоко був. У нього все тіло в шрамах… Лікар, який надавав нам першу медичну допомогу, сказала: сталося диво, що він залишився з оком. 

Того дня він прийшов зі школи, я з молодшою гуляла на вулиці. Кажу: «Олексію, іди додому, їж і сідай робити домашнє завдання, щоб ми тобі не заважали». Ми буквально через пів години повернулися, а вдома таке сталося. Він відчинив двері і стояв ось у такому вигляді… Я взагалі не зрозуміла, що сталося. Швидку відразу викликали. 

Найперший дзвінок був у нас після обстрілу з Фонду Ріната Ахметова.

Вони одразу зателефонували, сказали, що все необхідне є, якщо треба – будь ласка.

І в Одесі, коли ми були, вони теж допомагали. Потім не раз телефонували, дізнавалися про стан Олексія. І в реабілітаційний центр у Запоріжжі організували поїздку. Добре, що є добрі люди. Рінат Ахметов дуже багато допомагає людям. І дай Боже йому здоров'я, дуже дякуємо йому за те, що він допомагає. Не тільки ліками, але і психологічна допомога була.

І всі лікарі – золоті руки!  Усі доброзичливо ставилися. Навіть коли я з Олексієм приїхала в Запоріжжя, була ніч, 11 година ночі. Мені зупинитися ніде було, і мені запропонували ліжко, було де поїсти, перечекати, поки він був у реанімації.

Війна – це страх, страх за життя. Більше навіть не за своє, а за близьких, за дітей. Дорослі теж хочуть жити, але життя дитини для всіх батьків дуже важливе. Найстрашніше, що страждають діти.

Людина, звичайно, звикає до всього, але і зараз ходиш Східним, згадуєш ці всі фрагменти, які бачив, і думаєш: може, цього й не було. Хочеться так вірити.  Будемо сподіватися, що якнайшвидше війна закінчиться і закінчаться страждання людей.

Хочеться не боятися, жити спокійно. Зараз однаково прислухаєшся до кожного шереху, кожного шуму. Мрію, щоб закінчилася ця війна. Щоб на 100% був упевнений у тому, що більше не буде вибухів.