Мені 48 років. Я мешкаю зі своєю родиною в селі Давидів Брід Бериславського району Херсонської області. Ми жили завдяки господарству. Через війну втратили його. Будинок постраждав.
24 лютого ми прокинулися о шостій ранку від вибухів. Зателефонувала донька і сказала, що почалася війна. Ми чули гуркіт біля Дніпра, коли йшли бої. Потім росіяни тікали через наше село в бік Каховки. Застрелили чоловіка в полі. Йому було 34 роки. Обстріляли село. Були влучання в дитячий садок, хлібну ятку, в дахи житлових будинків.
Сьомого березня зайшло кілька військових. Вони переночували в церкві. А через два дні село опинилося в окупації. З’явилося багато російських солдат. Вони розмістилися у школі. Ходили по домівках. Переконували, що прийшли з миром, навіть пропонували допомогу.
Спочатку - дійсно, нікого не чіпали. Восьмого квітня ми виїхали. Згодом люди, які залишилися, розповідали, що окупанти стріляли по селу.
З приходом росіян не стало світла, бо вони розстріляли трансформатор. Ми ненадовго вмикали генератор, щоб морозильні камери не розмерзлися, бо в них було м’ясо. Коли закрили магазини, ми економили продукти. По воду потрібно було ходити до колодязя. Ми боялися.
Ми обдурили окупантів. На блокпості сказали, що з’їздимо в сусіднє село по продукти й повернемося. А насправді поїхали в бік Кривого Рогу і не поверталися до деокупації села. Коли ж приїхали, то застали розбитий і розграбований будинок. Не знаємо, як жити. Роботи немає, господарства теж.
Ледь не щодня хтось підривається на міні. Учора хлопця розірвало на частини. Іншого дня літній чоловік пішов рибалити – залишився без руки й ока. Ми з рідними ходимо тільки в межах селах, де снайпери пройшли.
Сподіваюся, що війна скоро закінчиться. Хочеться, щоб був мир.
