Я з села Кам’янське Запорізької області. Мені 71 рік. Зранку приїхав син із Василівки і сказав, що вже почалося. Оце так і запам’ятався мені перший день війни.
Почалися обстріли села. Світла в нас не стало, води не було. Десь 4 чи 5 березня донька з зятем приїхали й забрали нас під обстрілом.
Більше я в село не їздив. Брат також виїхав, і син виїхав із Василівки. Брат повертався туди по речі, потрапив під обстріл і швидко поїхав. А я не їздив ні разу туди. Кинули з дружиною все нажите, залишили там.
Їздили знайомі в село й допомогли нам. Ми ж там кинули і птицю, і все, нічого не взяли. А вони не побоялися й привезли нам птицю. Хоч і небагато, але все-таки. А так – туди не пропускають, бо там щодня стріляють.
Гуманітарну допомогу отримуємо, тому я з особливими труднощами не стикнувся. Лежав у лікарні - у мене з ногами були проблеми. Допомогу мені дають: і ТПО отримую, і від ООН дали гроші. І з продуктами немає проблем.
Дуже важко не знати, чи побачу я ще раз своє Кам’янське, чи вже не побачу. Ми переможемо, це я точно знаю, але коли – не можу сказати.
