Костюк Аліна, 11 клас, Білоліський ліцей Татарбунарської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ліпова Катерина Антонівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Добре знайоме мені слово, що викликає вже не перший рік внутрішнє занепокоєння, вселяє страх не тільки в моє серце, а й у серця мільйонів громадян, викликає сльози, небажану слабкість, яку нікому не хочеться показувати.

Безперечно, війна несе руйнівну силу, людські страждання, бажання просто кудись втекти, не бачити цього жаху, не бачити крові, щоденні новини про черговий теракт, про вбивста та смерть, але в той же час вона загартовує. Загартовує дух, змушує людей об'єднуватися заради омріяного порятунку, допомоги одне одному.

Дійсно, моторошною є думка про те, що люди бажали лише одного – вижити.

Пройшло майже три роки від початку повномасштабного вторгнення на територію України. З того дня змінилися долі кожного, хто чув вибухи і новини про те, що розпочалась війна. Однак для мене, дівчинки родом з Донецької області, вона почалася ще в далекому 2014 році. Десять років тому.

Мені було всього  шість років, з того моменту й почався мій шлях пізнання усіх прикрощів цієї російсько-української війни.

Дівчинці, яка тільки-но ступила на першу сходинку більш свідомого життя,  пішла у перший клас, довелося подорослішати занадто рано, як і усім дітям з Донецької та Луганської областей. Я проживала у невеликому містечку, що зветься Новгородівкою. Батьки, звичайно, сподівалися, що до нашої домівки не торкнуться нещадні пазурі війни, до рідного краю, де вони проводили свою молодість, де вперше познайомилися, де з'явилася їх маленька мрія та зростала в мирі,  в щасливій  сім'ї. 

Однак, на жаль, сподівання були марними, адже ми близько знаходилися до Донецька. Тоді я, безперечно, мало чого могла зрозуміти.

Однак  чудово пам'ятаю, як, виходячи на балкон, я бачила, що замість звичайних машин, пересувалась ціла колона танків, як вночі мама закривала мене собою, коли чула вибухи, хоч вона і сама вперше в житті відчула цей страх.

Як у школі нам через спрогнозовану небезпеку доводилося переховуватися у бомбосховищі, а на уроці основ здоров'я ми, першокласники, вивчали , як розрізнити ту чи іншу зброю, види гранат, аби врятувати своє життя у разі зустрічі з ними. Особливо траурною новиною стало те, що кіборги відступили, і Донецький аеропорт був у руках ворога, як і місто надалі.

Ми намагалися змиритися з таким життям, але мама не хотіла, щоб мої спогади про дитинство були суцільним, травмуючим дитячу психіку, жахом.

Моєму місту на той час навіть пощастило, на відміну від інших, адже до нас не дійшла окупація, ми не відчули кайданів неволі, але все одно жили одним днем.

Батько та інші члени сім'ї не змогли покинути домівку, вони вирішили залишитися в сподіваннях на краще, а ми з мамою переїхали до Одеської області, проте війна з часом застала нас і там.

Моє рідне місто Новгородівка офіційно знаходиться в окупації з кінця серпня 2024 року. Зовсім нещодавно я дізналася, що квартири, в якій ми жили, більше немає, вона згоріла, згоріло все... Усі місця, які я добре пам'ятаю з дитинства: моя школа, Будинок культури, парки – у руїнах, понівечені, як душі кожного, хто там ступав.  

Нині в тортурах знемагає вся країна від щоденних обстрілів, від звуків гармат, у повсякденність увійшли переживання за життя близьких на фронті та поховання тих, хто до останнього подиху на цьому ж фронті віддавав себе.

Мій шлях та шлях кожного під час війни – це шлях болю і втрат, але в той же час - це зростання міцності духовної сили, готовність боротися, допоки в жилах ще тече кров та надія на краще майбутнє. Війна навчила кожного цінувати  життя своє та близьких, цінувати те, що колись ми вважали за марне, називаючи дрібницями. Цей шлях, хоч і повен болю, проте вартий того: війна показала нам,  хто є хто, наскільки важливими є цінності демократії, свободи та гідності.

Сьогодні ми пам’ятаємо про тих, хто віддав своє життя, захищаючи нас, та вшановуємо всіх, хто продовжує боротьбу. Наша боротьба триває, і я впевнена: перемога буде за нами.                                               

Слава Україні! Слава її героям!