Павлова-Хитько Анна, Шкільний офіцер навчальних закладів Інгульського району м.Миколаєва 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я заходжу до нашої квартири: так приємно відчувати тіло ключа у моїй долоні, чути скрегіт у замковій щілині. Останнім часом я полюбляю сюди приходити. Квартира пустувала цілих 270 днів без нас. Тому зараз вона холодна і якась необжита. Можливо, це від того, що першим у вічі кидаються опустошені рамки для фотографій, де забракло самих світлин. Це були цінні надруковані моменти, які пахли для нас мирним життям. На перших порах, ми, сповнені розпачу і неприборканої лютті, забрали їх із собою, коли збирали речі. Зрозумілий світ тоді вперше тріснув для нас, але не востаннє.

Так, у квартирі до сих пір є речі, якими ми користувалися. На кухні – необхідний посуд. Але холодильник пустий і вимкнений, дверцята тужливо відчинені. 

Маркери, які показують мені, що час тут завмер: мої доглянуті квіти тліють сухим морохом у вазонах і мені не хочеться їх прибирати, бо якщо вчинити так – я їх зраджу. Я залишила їх тут самих і пообіцяла приходити, поливати. І приходила. Але не врятувала. Водогін нашого міста був зруйнований російськими солдатами. Його розбили майже відразу, ще у квітні 2022 року. Можливо, це також зіграло свою роль. 

Квіти і календар. Деревʼяні кубики з яскравими надписами і датами. Там до сих пір дата – 22 лютого. І найдивніше, ми з чоловіком до сих пір не хочемо її змінювати. Це нам нагадування про момент, коли життя поділилося на «до» і «після». Щоб була згадка цінувати «тут і зараз», осягнути справжнє значення слова «щастя», аби більше ніколи не відкладати своє життя на потім…

У перші дні повномасштабного вторгнення, як справжні маскувальники, ми зібрали свої нехитрі пожитки, зʼїхали з квартири у багатоповерхівці і відправилися до батьків у приватний сектор. 

Там зібралося декілька родин, які разом переживали повний шок і нерозуміння від  того, що діялося навколо. Всі ми були обпалені війною, гіркота якої зібралася у горлі тугим вузлом, який не проковтнути. У той час місто нестримно «накривали» артилерією, ворог намагався пробратися. Наша армія і поліція гідно дали відсіч. Постійні вибухи тримали в тонусі, але я згадую ті часи, як найкращий дух єднання між нами. Кожен робив щось один для одного і для всіх разом. Хто, що міг. Хтось продовжував ходити на роботу, хтось закупив продукти, хтось наварив теплого запашного борщу на вечерю, яка відбувалася при свічках, бо світло ввечері рекомендовано було вимикати. 

Я думаю про те, що недарма доля розпорядилася так, що я продовжую жити у своєму місті, не виїжджала і думок таких навіть не мала.

Добре памʼятаю одну історію: збиралися лягати спати. Але всі ми добре розуміли, що через десь через годинку-дві знову почнуть бити артилерією по місту. Треба хутко поспати, бо тоді вже не до сну. Я добряче вмостилася: мені так добре, тепло. Заходить невістка, яка весь час нервувала і місця собі не знаходила. Побачила мене у пахучому простирадлі і каже: «Ну ти даєш! Ще й піжаму одягла! А як у підвал доведеться йти. Вирядилася» 

Ми дружньо з цього посміялися. Я і досі не знаю, чому тоді так холоднокровно до цього віднеслась: чи то від наївності, від дурості чи, навпаки, від мужності. 

Але то були мої маленькі звичні ритуали, які давали мені заспокоєння і хоч якусь видимість контролю над своїм життям. Бо, по-іншому – ніяк, довго не витримаєш. Навіть тоді, коли касетний боєприпас розкрився прямо біля дому, мені було страшно, але це не стало для мене кризовим стресом. Колись я прочитала інтервʼю із жінкою, яка пройшла Другу світову війну. Вона сказала там дуже важливу річ, яку я взяла собі на озброєння: «Чому мене не травмувала війна? Тому що я обрала цю ситуацію як нетравмуючу для себе». Ось і весь секрет. Тепер і я керуюся цією фразою. Бо світло завжди перемагає темряву. А я обираю життя!