24 лютого дуже незрозумілий був день. Шок, депресія. Ми постійно були в підвалі, у доньки почалися проблеми зі здоров’ям від нервів, і нам прийшлося виїхати. Коли були «зелені коридори», ми виїхали разом із сином, донькою і її сім’єю. Квартира доньки повністю розбита, а будинок мій – наполовину. Ось такі в нас проблеми. 

Газу в нас не було, води також. Світло то є, то немає. На нас скидали бомби. У погребі холодно було - це ж лютий, але ми там сиділи. Їжа була своя. У нас приватний будинок, і ми мали щось своє. А коли сюди приїхали ні з чим, то допомога була. Ми дякуємо за те, що нам досі допомагають.

Коли ми виїхали, нам не було де жити, ми не знали, куди їхати, куди себе подіти. Побули у знайомої тиждень і вирішили повернутися назад. Потрапили під обстріл. Потім ледве виїхали. Знайшли житло, хоч і було важко, бо в нас були собаки. Але ми знайшли житло і залишилися в Запоріжжі. Діти на роботу влаштувалися й утримують нас, стариків.

Місцеві не дуже реагують на сирени, а в нас залишився страх. Найменший стук – і я вже лякаюсь.

Мрію додому повернутися. Нехай навіть до розбитого будинку, але додому. Будемо заново все відбудовувати, навіть якщо допомоги не буде, тільки б жити вдома.