Шклярук Дарина, 9 клас, Дубенський ліцей №6 Дубенської міської ради Рівненської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Киричук Тетяна Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Сниться мені сон, як до мене приходить Ангел і просить про допомогу. Злі сили хочуть нашкодити йому виконати місію. Холодний піт пронизав мене. Я відчула сильну тривогу в очікуванні чогось поганого. Довго розмірковувала над  словами Ангела. Я збагнула, про що саме він просить. Швидко стрибнувши на підлогу, я стала будити батьків, просячи тікати з квартири, бо йде боротьба добра і зла. Не зрозумівши моїх слів, батьки далі продовжували спати. В розчаруванні я заснула.

Ніколи б не подумала, що можу прокинутись двадцять четвертого лютого о пʼятій ранку від ридання батьків. Не зрозумівши, що сталося, швидко побігла розпитувати. І перше слово, яке батько промовив: «Війна».

В очах почорніло. Повітря стало густим і важким. Кров вдарила в голову. Виглянути у вікно було дуже страшно, бо серце з переляку вистрибувало з грудей, розуміючи, який жах я там побачу. Поруч зі мною лежала Джесі, моя собачка, яка не розуміла, що відбувається. Ввімкнувши телевізор, усі телеканали були закодовані російськими хакерами. Звʼязку не було. Пройшло три дні, запаси їжі в хаті закінчувалися, а вийти на двір було вкрай небезпечно. Окупанти забиралися до квартир, викрадали усі дорогоцінні речі, вбивали тваринок і нищили усе, що їм заманеться. 

Тато вирішив ризикнути: піти по хліб та іншими продуктами. Пройшла година, а тато не прийшов. Друга. Третя. Мама дратівливо набирає його номер безперестанку. Відповіді немає…

Девʼята година вечора. Мій татусь приходить додому наляканий. - "Сергію, як ми за тебе переживали!" -  налякано промовляє мама. - "Тату, розкажи нам, що ти бачив?" Батько почав розповідати: - "Вийшовши на вулицю, я відчув на собі неприємний погляд та швидко сховався за стіну нашого будинку. Моя інтуїція мене не підвела. Куля потрапила у вікно, а я залишився живим…

Я бачив, як стояли окупантські солдати, стережучи продуктові магазини та людей, яких їм вдалося взяти в полон. Багато військових, дітей та мирних людей просто лежали вбиті на дорозі."

Через чотири дні зʼявився звʼязок. Ми почали телефонувати до рідні. Перший, хто взяв слухавку, була бабуся Віра. Зі сльозами на очах я з нею розмовляла і дякувала їй за все, що колись вона зробила для мене. Батьки почали збирати документи, валізи, пакувати необхідні речі і усе те, що можна було помістити в наш бус. Батьки разом спланували наш виїзд до іншого міста, бо терпіти цю гучну сирену, вибухи, крики, стогін людей вже було неможливо. Взявши волю в кулак, я стала на коліна і почала молитися, кажучи:

- «Боже мій, захисти мене і мою Батьківщину, родину від обстрілів, тяжких ран та смерті! Ще більше прошу Тебе, Господи, за батьків! Збережи їх, щоб живими вони були! Тато, мамо! Пообіцяйте мені, що завжди будете зі мною! Я вас дуже сильно люблю!» 

Батьки зі сльозами на очах почали мене втішати і казати, що все буде добре. Як же мені важко було прощатися з рідною квартирою, знаючи, що більше сюди не повернуся. Батько весь час дивився на дорогу і звертав вулицями нашого міста тими скороченими і безпечними шляхами, якими завжди їздив на роботу. Проїжджаючи повз горілих будинків, перекритих доріг, російських танків, я молилася Богу і дякувала йому за те, що дає змогу евакуюватися з Маріуполя.

Через декілька годин мені знову сниться Ангел і промовляє: - «Твоя віра врятувала тебе…»

Згадуючи ці страшні події, я і досі жахаюся від пережитого мною. Після того, як я з батьками переїхали в Рівне, всі ми почали жити новим життям. Я пішла до школи, мама влаштувалася на нову роботу. На цих літніх канікулах я ходила в волонтерську організацію і плела ціле літо маскувальні сітки для наших захисників. Мама випікає пироги, пряники і різні тістечка. Бабуся вʼяже теплі шкарпетки, а татусь став військовим. Я вірю в силу свого народу, в Збройні Сили  України! Не можна жити без віри і надії на краще. Мій народ - непереможний!