Стаднік Іван, 17 років, Комунальний заклад «Пісочинський ліцей “Мобіль”» Пісочинської селищної ради Харківського району Харківської області»

Україна…Скільки ніжності, тепла, світла в цьому короткому слові. А скільки лиха їй довелось перетерпіти? Сім років тому на Донбасі почалась війна, яка забрала тисячі. життів, перекроїла карту України і долі мільйонів людей. За цей час виросли діти, в житті яких завжди була війна, які вміють за звуками обстрілів розрізняти типи снарядів і знають, що ввечері не можна включати світло.

Один день. День, коли саме я зрозумів, що почалась війна. У нас в Харкові, де я живу, була війна, про яку я тільки знав по книгах і фільмах.

Що таке війна ми,діти, народжені в мирний час, на мирних територіях, почали розуміти, коли до нас в клас 1 вересня прийшли новенькі учні. Зовні такіж самі як і ми. Тільки чомусь вони злякались звуку салюту, який був на лінійці та перелякано притиснулись до нашого класного керівника. Вже пізніше під час першого уроку Юлія Петрівна розповіла нам, що літо в Україні було вже і не таким спокійним.

Літо… Скільки приємних спогадів воно приносить нам! Але про літо дві тисячі чотирнадцятого року так сказати не можна.

Воно багатьом запам’ятається надовго, адже у дітей Луганщини та Донеччини не було прекрасних спогадів. Вони бачили тільки горе людей, сльози, плач, стогін поранених, руйнування після тривалих бомбардувань. І ще один день з мого життя. Я зрозумів, що війна це не лише танки, гармати і видовищні бої - війна це мільйони маленьких і великих людських бід, які тривали роками. Ми збираємо солодощі, пишемо листи, готуємо концертні номери, малюємо малюнки і збираємось в Харківський обласний шпиталь, де перебувають на лікуванні солдати, які захищають країну.

Я думав, що ми побачимо поважних дорослих людей та якою для мене несподіванкою було побачити зовсім юних хлопців, трохи старших за наших випускників, які стояли поряд з нами та потайки витирали сльози.

Але, напевне, війна почалась в моєму житті з саме цього дня, з однієї зустрічі. Не помилюся, якщо скажу, що день зустрічі з Яною Червоною для багатьох учнів нашої школи став одним із найбільш пам’ятних: ми вперше зустрічали своїх героїв з війни. В історичному музеї школи зібралося багато людей – екскурсоводи, вчителі, учні. Квіти, обійми…

Настрій у всіх піднесений: снайперка, дівчина, обпалена війною, повернулась додому. Волонтерка військова батальйону "Донбас-Україна" Яна Червона повернулася додому на відпочинок.

До війни Яна жила у Харкові, де була учасницею місцевого Євромайдану. Яна Червона була кулеметницею, взяла позивний "Відьма". Служила у 54-й бригаді, потім - у 46-у окремому батальйоні спеціального призначення "Донбас-Україна".

Кулеметниця приїхала до нас через рік після того як отримала листа «Повертайся живим». Виявилось, що саме лист учениці нашої школи потрапив до Яни та зігрівав серце дівчини. Таку зустріч неможливо забути.

А через деякий час ми узнали сумну звістку: Яна загинула від прямого влучання снаряду у їхній бліндаж. У дівчини залишилося двоє дітей. На окупованій території росте нове покоління, яке не знає іншої реальності, ніж "ДНР" та "ЛНР". Тема війни і Донбасу стосується всіх — від школярів до пенсіонерів. Саме тому вона така жива і затребувана. Але це вже не про один день…