Молода сім’я з малою дитиною евакуювалась на час окупації. Тепер вони повернулись, відновлюють рідне село і організують допомогу малозабезпеченим, переселенцям, нашим військовим

До війни я жила в Києві, працювала і навчалася. Потім вийшла заміж і повернулася на свою батьківщину, в Херсонську область. Тут ми з чоловіком проживали до окупації. У нас народилася дитина, все було чудово. Жили мирно, спокійно, без труднощів. Молода сім'я. Усе було добре.

У мого чоловіка 25 лютого день народження. Ми планували 24 числа поїхати в місто, піти в ресторан і повечеряти по-сімейному. А зранку ввімкнули новини і почули, що почалася війна. Був жах. Не вірилося, що це відбувається в наш час, що таке взагалі можливо в ХХІ столітті. Цілий день ми дивилися новини. Була паніка. У нас ще й мала дитина. Незрозуміло, що робити, куди їхати. Сподівалися, що до нас не дійдуть. Але буквально через два тижні орки зайшли до нас. 

Ми пробули місяць в окупації і виїхали. До Херсона проминули 65 блокпостів. Ночували в Херсоні, а рано-вранці виїздили через Снігурівку, там було дев'ять постів. Куди люди їхали, туди й ми. Іншого варіанту в нас не було. Дякувати Богові, вибралися.

Нормально перебули вісім місяців поза окупацією. А найболючішим було повернутися додому й побачити руїни, які після себе залишили російські війська.

Коли звільнили Херсон, одразу сюди з дитиною було ще небезпечно їхати. Ми залишилися в Дніпропетровській області, а чоловік повернувся. То їздив до нас, то був удома. А ми повернулися додому тижні через три після повернення чоловіка. 

Зараз я працюю на посаді старости села - вже майже рік. Стараємося повернути людей до нормального життя. Звісно, що не так усе легко і просто, але ж намагаємося. На жаль, дуже багато людей виїхало, молоді. Навряд чи вони захочуть повернутися сюди, але ми робимо все можливе, щоб заохотити наших людей до повернення.

Приємно вразив дух наших людей, які пережили окупацію, бомбардування, і тепер повертаються до нормального життя, намагаються допомагати іншим.

Ми недалеко від лінії фронту. Стараємося нашим хлопцям допомагати і їх підтримувати. Приймаємо переселенців, бо в нас більш спокійна ситуація. Звісно, деяких людей окупація змінила. Кожен показав своє обличчя. Та все-таки більшість залишилися вірними Україні й готові допомагати людям.

Зараз найзаповітніше бажання – щоб настала перемога, а що буде після – я навіть ще не планувала. Дай Боже, щоб перемога скоріше настала, а тоді будемо рухатися далі, розвиватися і планувати майбутнє під мирним небом.