«Скрізь обстріли, пожежі, усе димить, а ми граємо»

Допомагали один одному й тим, хто залишився без нагляду. Спали в сирих підвалах і виходили гуляти під обстріли... Таким було життя в Слов’янську в розпал бойових дій, і про нього розповіла мешканка міста Алевтина.

Перших днів війни для мене було декілька. 13 квітня 2014-го з’явилися перші озброєні люди, вони по всьому місту почали будувати блокпости. Другого травня, потім у червні, перед Трійцею, у центрі міста було бомбування. Кожен із цих днів був першим днем нового етапу війни.

На той час я перебувала в місті. Моїй доньці було чотири з половиною роки. У мене тут батьки, була ще жива моя бабуся. Їй було 88 років, і вона нікуди не могла виїхати. Я працювала в лікарні й щодня ходила на роботу. Дочка в мене перестала спати вдень, тому що доводилося спати в сирому підвалі. Уночі я її накривала всім, чим могла, навіть собою. Я молилася, щоб залишитися живою, адже крім мене в неї нікого немає.

З рідними й сусідами ми говорили про побутові життєві питання, питали, хто чим може один одному допомогти. Бачилися, незважаючи на бомбардування. Мій брат опікував інваліда, який жив не так далеко від батьків, і в нього не було газу. Моя мама на велосипеді під бомбардуванням щодня возила йому їжу. Брат на той час виїхав, і залишити інваліда голодним ми не могли. Інвалід був сліпий, без ноги, нікому не потрібний...

Коли ми жили у друзів і пролітав літак, дочка плакала, бігла до мене та кричала: «Мамочко, заховай мене!» Про лікарню є багато чого згадати, але згадувати нічого не хочеться. Колись із донькою вийшли у двір погуляти, адже вона не може постійно сидіти в льосі. Кругом обстріли, пожежі, все димить, а ми з нею граємо. Це було дуже страшно.

Зараз пройшло багато часу. Уже давно немає активних військових дій. Із донькою, слава Богу, усе добре. Вона пам’ятає, але з часом спогади витісняються, ми все для цього робимо. Ми, як могли, захищали її від цих подій, щоб її не травмувати. Хто тут знаходився й це пережив, спогади залишаться з кожним назавжди.