Лизько Олександра, 15 років, учениця 10-А класу ліцею №7, м. Тернівка, Дніпропетровська обл.

Вчителька, що надихнула на написання - Чубченко Оксана Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

24 лютого 2022 року… Ранок. Мій день розпочався, як звичайно. Купа планів та задач, але все вирішив один дзвінок. Збираючись до школи, я почула дуже голосну розмову мами, ще не знаючи, що трапилось, я прибігла на її крик. Вона мені нічого по суті не сказала, лише щось пробурмотала собі під ніс про війну. Я ввімкнула телевізор і жахнулась, у всіх новинах говорили про війну. Наче пелена перед очима, мене почало трясти, кидати в піт. Для мене цей день означав, що на цьому моменті і до самої перемоги веселощі закінчились.

Сирена, підвали, лячно виходити на вулицю, переживання та істерики. Страх за сім’ю, за те, що буде далі і молитви, аби це все скоріше закінчилось.

Я не пам’ятаю, що відбувалось наступних три місяці, лише ранок того фатального дня відбився у моїй пам’яті. Кожного вечора я прощалась зі своїми близькими, наче востаннє. Кожного дня з жахом дивилась новини, і кожного дня сподівалась на те, що зараз повідомлять про нашу Перемогу. Так день за днем. Спустошення та багато негативних емоцій переповнювали мене.

Так, я багато з ким познайомилась, знайшла нових друзів серед переселенців з окупованих територій. Коли вони розповідали про те, що пережили, ставало моторошно. Війна показала хто є хто. Виявилось багато зрадників серед мого з батьками оточення, які підтримують “путінській режим”.

Харків, Буча, Маріуполь, Херсон, Київ та інші, це навіть не половина тих міст та селищ, що зазнали величезних втрат. Знищенні аеропорти, понівечена інфраструктура, масові вбивства, катування та насильство людей, жорстокість яких мене приголомшила… Я до останнього сподівалась, що це все просто жахливий сон, і я от-от прокинусь.

Усвідомлення прийшло після звістки, що мого брата поранено і потрібні кошти на протез. Дякувати Богу, він залишився живий, але його товариш, на жаль, ні.

Я завжди себе заспокоювала, що це все сон, жахливий сон, це все - брехня, але дивлячись у вічі військовим, я розуміла, потрібно просто прийняти цей факт, бути обережною та вірити у нашу Перемогу. Хоча, я й досі сподіваюсь на те, що це все - сон, це - ілюзія, це все -не справжнє. Окрім злості та ненависті, напевне, в мене нічого більше не залишилось. Але наші маленькі перемоги, наче промінь сонця у похмурий день для мене, у такі дні посмішка не сходить з обличчя.

Загинуло багато моїх знайомих, батьків моїх друзів, односельців.

Багато людей вже не повернуться до своїх домівок, велика кількість дітей не піде до школи.

Це суворі реалії сьогодення.

Майже кожні пів години прилітає нова ракета, помирають люди. Хто у цьому винен? Я точно не знаю, але якби та клята русня не підтримувала цю “спецоперацию” все це закінчилося б, навіть не розпочавшись.

Я впевнена, що всім уже набридла ця клята війна, і цей стан коли ти не знаєш чого чекати, де чекати, і чи взагалі ти прокинешся завтра вранці. В мене не вистачає сил на цілий день.

Я хочу миру, і більш ніж впевнена, що всі українці хочуть миру. Я хочу, як раніше, прокидатись від сонячних промінів у кімнаті, а не від сирени, хочу гуляти з друзями і не боятись, що зараз може щось кудись прилетіти, хочу влітку купатись на морі, у річці. Я хочу у парк імені Горького, дістатися поїздом до Львова на Старий Новий рік , не боячись, що можу не доїхати, спокійно сидіти у кав’ярні, їздити на екскурсії.

Я хочу мирного життя у мирній Україні! Щоб мир панував у кожному квадратному кілометрі і жодної кацапської морди не було на наших землях!