Для нас війна почалася влітку 2014 року, коли у місті почалися бої за телевізійну вежу. По вулицях бігали солдати зі зброєю та було дуже чутно стрілянину. У нас не було світла і не працювали телефони, хоча ми всі знаходилися вдома. Було страшно їхати на роботу та з роботи. Вулиці були перекриті. Їздила військова техніка. Ми не знали, чого чекати.
Батьки приїхали й забрали доньку до себе в село, бо там не було військових і не було чутно пострілів. Ми не хотіли, щоб дитина це бачила. А тим часом ми з сусідами домовлялися, хто де буде ховатися і через який час приходити на подвір'я, якщо хтось не вийде на зв'язок.
Психологічну допомогу отримували в рамках роботи шкільного психолога з учнівським колективом. Залишилися нервозність, тривожність, проблеми зі здоров’ям опорно-рухового апарату. Іноді вона плаче і не може пояснити, чому. Просто приходить, лягає, обіймає подушку та плаче.
.png "«Коли проїхали Василівку, попали під обстріл»")
.png "Імена")
