Пасічник Евеліна, 1 курс, Фаховий коледж зв'язку та інформатизації Державного університету інтелектуальних технологій і зв'язку

Вчитель, що надихнув на написання — Борик Ірина Дмитрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Почнемо з самого початку. Двадцять четверте лютого, дві тисячі двадцять другий рік. Здавалося, звичайний день, мені треба прокидатися о сьомій годині ранку, та їхати до школи, однак прокинулася я набагато раніше, о п'ятій. Саме тоді, я для себе зрозуміла, почалося повномасштабне вторгнення, у всіх новосних пабліках, у всіх соц. мережах, тільки одне, війна.

У кожному місті їздить військова техніка. Звісно тоді я ще думала, що це сон, от-от я прокинусь і як завжди піду зимовим ранком до школи

Ні, це все був самообман. Мій шлях був для мене не простим, я була волонтером, допомагала ЗСУ тим, чим могла, та звісно донатила, аби тільки перемога була близька. На мій погляд, у самі перші дні повномасштабного вторгнення, всі українці, та і не тільки вони, були як одне ціле, всі одне з одним ділилися чим, що мали самі.. на жаль, так не сказати про дві тисячі двадцять третій-четверті роки, людям стало все одно, що і як, вони почали боротися за життя, не було тієї єдності між ними, кожен думав сам за себе.

У моїй школі, завжди проводився конкурс "Допомога ЗСУ", я в свою чергу, приносила останнє, рушники, посуд, ковдри, теплі пледи, продукти швидкого приготування, сірники і тому подібне, так, як на фронті все згодиться. 

Кожного дня, я тільки що і читаю прикрі новини, як гинуть люди, особливо діти. Я плачу, за кожною дитиною, хіба вона заслуговує на таке? Хіба, ми всі заслуговуємо жити у постійних тривогах, і не тільки повітряних? Кожного дня я молюся, за наших воїнів, за перемогу, молюся, щоб це все скінчилося. Зараз мені п'ятнадцять років, війну я застала в свої тринадцять.. мої близькі друзі виїхали за кордон, і ми з ними навіть не спілкуємося..

Моя рідна тітка, живе в буквальному сенсі під обстрілами, і я завжди їй намагаюся зателефонувати, аби впевнитися, що вона досі жива.

Я не заперечую, що я продовжую жити нормальним життям, я змогла в цьому році поступили до коледжу, шукала позитивне, хоча всі думки, тільки про одне, велика біль в серці, сильне бажання помсти росіянам.. бажання помститися за нанесені бойові дії, за кожне людське життя, за кожну дитину, яка навіть, не знала, що таке жити у мирному світі, але в такому ранньому дитинстві вже стала янголом.. Так, їхні життя не повернути, але помститися ніколи не пізно.

Кожного разу, як я йду до коледжу, все ніби нормально, але як тільки посеред пари починається повітряна тривога, становиться дуже страшно, страшно за своє життя, таке ще буває вночі, коли ти спиш, і в думках одне, зранку прокинутися живим. Стає питання, коли ж це все закінчиться? Коли ми почуємо від президента, що "Дорогі українці, я всіх вітаю, Україна перемогла", коли пролунає дзвін миру? І коли Україна підніме свій знаменний стяг перемоги? На ці питання, ніхто відповіді не має, ніхто і ніщо не знає, як буде далі. 

На мою думку, головне триматися разом, та бути єдиними, як перші дні, пам'ятати що ми українці, ми ніколи і ні за що не здамося, як казав знаменитий український письменник Тарас Григорович Шевченко "Борітеся, поборете", так і буде, ми здолаємо наших ворогів, відбудуємо нашу країну. Сучасна, енергійна, активна молодь, яка зараз підростає та навчається зробить для цього все.. звісно, я буду чесна, я не бачу ніяких для себе перспектив в Україні, я не бачу тут свого майбутнього, на жаль. Але я народилася саме тут, ні я, ні моя сім'я не збиралися виїжджати за кордон, навіть коли було багато можливостей, я тут з самого початку, і до кінця війни буду тут, я патріот своєї держави, я горда тим, що я українка і з повною рішучістю можу сказати, що кращої країни за мою, немає у всьому світі. Слава Україні! Героям слава!