"Кожний день залишиться в пам’яті на все життя"

Кривий Іван, 16 років, відокремлений Структурний Підрозділ "Політехнічний Фаховий Коледж Криворізького Національного Університету1 курс

Вчителька, що надихнула - Серебрякова Ольга Олегівна

Якщо мені розказати історію, що відбулася двадцять четвертого лютого 2022 року, то вона була ось такою... О сьомій годині ранку, коли мені потрібно було йти до школи (а я до сих пір лежав у ліжку), я мріяв про те, як проведу день після школи з подругою, прогулюючись по парку... Аж раптом моя мати заходить до мене в кімнату і говорить: “Іване, ти сьогодні до школи не йдеш!!!”. Я звісно дуже здивувався такому рішенню мами та препитав чому це, оскільки я знав, що школа сюрпризи такого типу не влаштовує. Вона вмикає декілька разів відео, в якому пояснюють, що школи закриті і всім бажано залишитися вдома. Я, звісно, нічого не розумію і питаю: “Що взагалі сталося, я взагалі не можу нічого второпати?”. Мати відповіла, що Російська Федерація розпочала повномасштабне військове вторгнення в Україну, що Київ та Харків під постійним бомбардуванням російських ракет.

Новини ввели мене в такий дикий шок, що я навіть не повірив, взяв телефон і почав телефонувати своїм однокласникам з питанням: “Ви до школи не йдете?” Всі як один відповідали, що не йдуть по причині початку війни. Я швидко почав переглядати всі новини по телевізору, на сайтах інтернету і побачив страшні, жорсткі руйнування будівель, житлових масивів, вбивства людей у різних містах України.

Потім я згадав про зустріч з подругою. Мене різко потягнуло до дзвінка їй з повідомленням: “Привіт, просто така ситуація... Давай залишимось вдома”.

Починаю знов вмикатися в реалії сьогодення. Спочатку пам’ятаю було люте непорозуміння того, що взагалі відбувається. І тільки через декілька тижнів я усвідомив - розпочалася кровопролитна війна між двома країнами та мовами, які були знайомі нам з самого народження. Страшна війна, в якій руйнуються будівлі, дороги, парки, житлові масиви. Жорстка війна, в якій саме найстрашніше — смерть мирних жителів, які просто жили, працювали, розвивалися, раділи життю і щасливим в ній моментам, народжували дітей, виховували онуків...

У період двох тижнів після початку війни я намагався не піддаватися військовій паніці, незважаючи, що під час сирени я бігав в укриття або за дві стіни, але я завжди був готовий до всього. За рішенням моїх батьків я був змушений виїхати за кордон до Молдови. Їхати звичайно не хотів, але що робити, якщо батьки не хочуть, щоб діти бачили війну. За кордоном я закінчив 9 класів і поступив в Україні до ВСП “Політехнічний фаховий коледж КНУ” міста Кривого Рогу. За цей тривалий та напружений час мого життя я намагався забути про війну, але це дуже важко. Такий період забути неможливо, кожний день залишиться в пам’яті на все життя...

Для кожної людини «мир» сьогодні - це найжаданніший момент. Це момент, коли ти почнеш втілювати в життя всі плани та мрії, гуляти на свіжому повітрі з друзями, ходити в кіно, в парки, подорожувати по всьому світу, спати у м’якому ліжку, а не в коридорі чи в метро Це момент, коли під час будь-яких свят ти будеш бачити вночі шикарний салют, а не розрив ракетних ворожих снарядів.

Весь світ допомагає та стоїть на боці України, передає на фронт зброю, до міст та містечок гуманітарні вантажі. За кордоном приймають українців, дають їм житло та їжу, роботу, навчання. Я сподіваюсь, що війна скоро закінчиться, настане мир, окуповані території моєї держави повернуться додому. Цю історію, та історію кожного українця повинен почути весь світ, та навіть президент РФ, щоб він усвідомив, що ця історія заснована на реальному житті, що люди проходять шляхом, який ніхто раніше з нас не проходив. Але ми громадяни найкращої в світі Держави, предки незламних козаків і будемо йти до останнього! Слава Героям та квітучій Україні!