"Скоро закінчиться це клята війна, адже інакше не може бути"

Вергілес Софія, 15 років, студентка 1 курсу КЗ« Нікопольський фаховий педагогічний коледж» ДОР»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пеліван Антонія Дем’янівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Вранці двадцять четвертого лютого я почула вибухи. Ні я і ніхто інший не могли подумати, що розпочалася війна. В цей день почали звучати довготривалі сирени. Мабуть, немає таких слів, які могли передати наш жах. Оце було моє і моєї родини перше відчуття війни. В школах розпочалися канікули. Всі думали, що це буде не так довго тривати але не так сталося…

В перші дні війни, я боялася залишатися вдома сама. Разом з мамою і бабусею я ходила в школу, там ми різали смужки тканини для маскувальних сіток, кроїли, шили білизну, в’язали рукавички для наших захисників. Цим ми хотіли внести маленьку краплинку в перемогу наших ЗСУ.

Потім розпочалося дистанційне навчання.

Мама з бабусею кроїли шили білизну, в’язали рукавички для наших захисників, цим вони хотіли внести хоч маленьку краплинку допомоги.

Ми із сумом слухали новини про воєнні дії на нашій землі. Була велика радість, коли дізнавалися про звільнення наших міст та сіл. У кожному з нас розривалась думка від болю, коли чули про загиблих воїнів, полонених, про тортури, руйнування, смерті.

Наше місто Нікополь п’ять місяців жило у відносному спокої, всі підприємства працювали, люди вірили в перемогу. Але і до нашого славетного козацького краю дійшов «русский мир» - наше місто щоночі, а то і вдень ворог « кошмарить» «Градами», «Ураганами», тяжкої артилерії. Дякуючи нашим воїнам ЗСУ на територію нашої області не зайшов жодний орк. Вони вміло та спритно захищають нашу землю.

Це наші комунальні служби, електрики, пожежники, волонтери- вночі і вдень борються з вогнем, розбирають завали, виявляють уламки ракет, боєприпасів. Мер нашого міста вдало організовує роботу, підтримує населення, організовує допомогу постраждалим людям. Я думаю, що це героїчна праця мешканців нашого міста.

Частина людей покинула свої будинки і виїхала в більш безпечні місця. В кінці серпня мама теж відправили мене в невеличке місто на заході нашої країни.

Тут тихо, затишно, гарно, але це не моє місто. Я дуже сумую за своєю мамою, близькими, друзями, своїм будинком, якій уже рашисти обстріляли вулицями, усім, що мені дуже дороге. Я весь час слідкую за новинами в нашому місті. Тугу, біль яка у мене на душі та в кожного українця, не можна передати ніякими словами.

Ось уже і осінь… Це моя улюблена пора року. В цьому році я мала б зустрітися з новими друзями та вчителями в коледжі, а не чути й бачити їх дистанційно. Я люблю різнобарвні кольори осені, шелест листя під ногами. Але моє місто зустрічає осінь під брязкіт скла під ногами, уламками ракет, осколками боєприпасів, з розбитими будинками та звуками сирен із ядерними погрозами.

Тепер я знаю, що таке війна і мир. Але ще ніколи зло не перемагало добро.

На нашій землі запанує МИР!

Я приїду в свої місто, зустріну свої рідних, близьких, свій будинок, все те що мені дороге. Тепер я буду цінувати кожну хвилину прожитого життя в мирі та спокою.