Шевчук Неоніла, 11 клас, КЗЗСО «Луцький ліцей № 28 з посиленою фізичною підготовкою Луцької міської ради»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сень Юлія Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

2022 рік. 24 лютого. 3:40. На територію Луганської області заходить перша колона російських танків. І вже о 4:50 путін офіційно віддає наказ про проведення «спеціальної військової операції». Цей день став переломним для всього світу, але передусім - для українців. Швидкість і жорстокість атак змусили кожного громадянина стати частиною боротьби: чи то на фронті, чи то в тилу. Перші дні та тижні були випробуванням на витривалість.

Проте саме в ці перші дні народився новий український дух — дух нації. Саме цей ранок змінив долю багатьох українців. Кожен з нас почав по-іншому сприймати світ.

Для мене шлях війни розпочався так… Дізнавшись про цей жах, батьки не навіювали паніки, а думали та діяли зібрано. У моєму містечку не було чутно вибухів, польоту ракет. Ранок 24-го лютого, мій 14-й день народження. Тому цей день розпочався з будильника. Я прокинулась і перше, що робила - це приймала щирі вітання від родичів, близьких. Це може здаватись дивно, але так воно все і було.

Зазвичай ми зранечку з сім’єю збираємось за чашкою кави, а тут дивимось новини та намагаємося зрозуміти «Що ж робити далі…?»

У мене не було повного усвідомлення поняття «війна», я не розуміла величезного масштабу цієї біди. І зважаючи на це, продовжила збиратись в школу. Саме так, я пішла і продовжувала! І буквально через 15 хвилин часу в мене в голові неначе щось клацнуло. Страх, паніка, сльози на очах.

Це вже не просто історія про війну, яку ми спостерігали на екранах новин. Це реальність, що проникла в кожен дім, торкнулася кожної родини, кожного серця.

Протягом дня ми облаштовували бомбосховище, збирали усі необхідні документи, тривожну валізу. І вже ввечері замість святкового столу всі родичі зібрались разом, аби підтримати один одного. Мій хресний, який під час повномасштабного вторгнення перебував за кордоном, усіма силами наполягав, аби всі виїхали з території України до нього.

На що мій тато відповів: «Ні, ми залишаємось вдома! Коли буде крайня необхідність, тоді сплануємо, що робити далі.»

Сім’я хресного відразу вирушила за кордон. А ми залишились вдома: старша сестра, мама, тато, домашній улюбленець.  Під час постійних сигналів повітряної тривоги  завжди спускались в укриття та сиділи там годинами.

Постійні переживання, недоспані ночі, стрес..

І ось непомітно пройшло пів року війни. Мого тата було мобілізовано в серпні 2022 року. По цей день він стоїть на захисті нашої Батьківщини. І я безмежно вдячна йому за те, що він завжди готовий ризикувати своїм життям, щоб ми могли жити в мирі та безпеці. Дякую йому за нестримну силу і мужність, яку він проявляє у боротьбі з ворогом, не боячись будь-яких труднощів та небезпек.

Тату… Дякую тобі за відвагу та стійкість, яка надихає мене і додає впевненості у майбутньому.

Хоча я не можу відчувати всіх випробувань і небезпек, з якими ти стикаєшся, знай, що завжди пишаюся тобою. Твоя мужність надихає нас всіх бути сильними та визначати власні цілі, не зважаючи на перешкоди.

І вже у вересні в мене розпочався новий етап в житті - навчання у правознавчому ліцеї. Я вірю у велике майбутнє України!

І як представник нового покоління, буду робити все можливе, аби наша держава розквітала та з кожним днем ставала кращою. Нехай наша мрія про мирний світ стане реальністю!

Однак кожен день війни – це страшні втрати. Тисячі загиблих військових і мирних жителів, мільйони біженців, зруйновані домівки та інфраструктура. Кожне втрачене життя — це біль і трагедія, яку неможливо забути. Та попри ці жахливі втрати, Україна не схиляє голову.

Кожен день війни наближає народ до Перемоги, яку прагнуть усі українці.

Ця перемога означатиме не лише територіальну цілісність, але й відновлення справедливості, визнання права на вільне життя. 1000 днів війни стали для нас випробуванням на стійкість, людяність та віру в майбутнє.