Марія, 15 років,«Троїцький ліцей Троїцької селищної ради Троїцького району Луганської області»

Есе "Один день"

Для мене війна почалася тоді, коли мій тато поїхав в АТО. На той час мені було вісім років, коли батько відправлявся до міста Щастя. Батько розповідав,як було тяжко та складно витримувати психічні навантаження та польові умови, в яких доводилося знаходитися. Тато та його товариші жили в землянках, в яких було сиро та холодно. Для того щоб зігрітися,вони рубали дрова та запалювали вогонь, через який було дуже багато чаду, і тому одяг і речі були пройняті цим запахом. Спали на матрацах та вкривалися теплими ковдрами, щоб не захворіти.З їжею їм допомагали державні організації, волонтери та небайдужі люди, а готувати потрібно було самостійно.

Але це була не головна проблема. Найстрашніше було попереду. Практично кожен день велися обстріли, причому в більшості випадках це були міни, які вибухали поряд із землянками. Було жахливо бачити поранених та знати, що ти міг бути на їхньому місці.

Вдома мама не знаходила собі місця, а я,будучи малою, не розуміла, через що вона так хвилюється. За батьком я сумувала, але не знала, які жахливі події відбувалися в АТО, бо він не показував цього своїм голосом.

Настав день. Як завжди ми розмоляли з татом та я запитувала, як в нього справи. Мама хвилювалася, а я, як завжди, не розуміла чому.В один момент стався вибух і зв’язок перервався. Саме тоді я відчула страх. Кожна секунда здавалася хвилиною, а хвилина - годиною. Тоді для мене не було нічого важливішого, окрім батькового голосу у телефонній трубці і слова, що все обійшлося.

Година, дві. І ось нарешті дзвонить телефон. Мама бере трубку- і я чую голос тата. Це була одна з найщасливіших хвилин у моєму житті. Виявилося, що міна впала дуже близько, але все було добре і поранених не було. Через вибух обірвався телефонний зв’язок, і тато не міг нам довго додзвонитись.У подальшому такого більше не повторювалось.Через тиждень тато повернуся додому, нашій радості не було меж.

Також війна не обійшла стороною наших родичів, котрі живуть у Луганську. Після нашої останньої зустрічі минуло сім років. Цього року вони змогли приїхати до нас та розповідали, яке лихо коїлося в них на очах. Розповідали, як поранені люди намагалися допомогти собі вижити, але шансів майже не було.

Один раз навіть було так, що вони попали під обстріл і для того щоб вижити, потрібно було бігти провулками між будівлями. Вони бачили багато мертвих людей, багато крові та жертв цієї війни. Досі згадують це з жахом в очах.

Війна не пожаліла нікого. Кожен відчув її поруч, навіть не бувши в тій зоні, де активно вона велася. У когось рідні, близькі, а у когось постраждали діти.

І все одно люди продовжували жити, бути щасливими, існувати та витримувати негаразди, неблагополуччя та жахи, котрі траплялися у їх житті під час війни. Всі, хто постраждав, схилялися до миру. А мир для людини- це коли люди щасливі і не бояться за своє життя та життя своїх рідних, це найцінніше, що може бути на землі.