Фролова Марія, 15 років,«Троїцький ліцей Троїцької селищної ради Троїцького району Луганської області»

Есе "Один день"

Для мене війна почалася тоді , коли мій тато поїхав в АТО. На той час мені було вісім років , коли батько відправлявся до міста Щастя . Батько розповідав,як було тяжко та складно витримувати психічні навантаження та польові умови, в яких доводилося знаходитися . Тато та його товариші жили в землянках , в яких було сиро та холодно . Для того щоб зігрітися ,вони рубали дрова та запалювали вогонь , через який було дуже багато чаду, і тому одяг і речі були пройняті цим запахом . Спали на матрацах та вкривалися теплими ковдрами , щоб не захворіти.З їжею їм допомагали державні організації , волонтери та небайдужі люди , а готувати потрібно було самостійно .

Але це була не головна проблема . Найстрашніше було попереду . Практично кожен день велися обстріли , причому в більшості випадках це були міни, які вибухали поряд із землянками . Було жахливо бачити поранених та знати , що ти міг бути на їхньому місці .

Вдома мама не знаходила собі місця , а я ,будучи малою, не розуміла , через що вона так хвилюється . За батьком я сумувала , але не знала , які жахливі події відбувалися в АТО , бо він не показував цього своїм голосом .

Настав день. Як завжди ми розмоляли з татом та я запитувала, як в нього справи . Мама хвилювалася , а я, як завжди, не розуміла чому .В один момент стався вибух і зв’язок перервався . Саме тоді я відчула страх . Кожна секунда здавалася хвилиною , а хвилина - годиною . Тоді для мене не було нічого важливішого, окрім батькового голосу у телефонній трубці і слова , що все обійшлося .

Година , дві . І ось нарешті дзвонить телефон . Мама бере трубку- і я чую голос тата . Це була одна з найщасливіших хвилин у моєму житті . Виявилося , що міна впала дуже близько , але все було добре і поранених не було . Через вибух обірвався телефонний зв’язок, і тато не міг нам довго додзвонитись .У подальшому такого більше не повторювалось .Через тиждень тато повернуся додому , нашій радості не було меж.

Також війна не обійшла стороною наших родичів, котрі живуть у Луганську . Після нашої останньої зустрічі минуло сім років . Цього року вони змогли приїхати до нас та розповідали , яке лихо коїлося в них на очах. Розповідали, як поранені люди намагалися допомогти собі вижити , але шансів майже не було .

Один раз навіть було так, що вони попали під обстріл і для того щоб вижити, потрібно було бігти провулками між будівлями . Вони бачили багато мертвих людей , багато крові та жертв цієї війни . Досі згадують це з жахом в очах .

Війна не пожаліла нікого . Кожен відчув її поруч, навіть не бувши в тій зоні, де активно вона велася . У когось рідні , близькі , а у когось постраждали діти.

І все одно люди продовжували жити , бути щасливими , існувати та витримувати негаразди , неблагополуччя та жахи , котрі траплялися у їх житті під час війни . Всі, хто постраждав, схилялися до миру . А мир для людини- це коли люди щасливі і не бояться за своє життя та життя своїх рідних , це найцінніше, що може бути на землі .