Шевченко Матвій, Харківська гімназія №43, м. Харків
Тихо... Не чути звуків канонад. Не чути птахів. Тільки далеко за річкою видно випалену землю. Ні дерев, ні птахів. Усе стихло... Скільки потрібно років, щоб все зазеленіло й ожило! Скільки треба днів, щоб дерево забуло той біль, який встигло взяти на свої крони? Скільки має пройти миттєвостей, щоб люди не могли вже згадати, що означає слово «війна»?
Кожен з нас завжди повинен пам'ятати про страх війни. Я вважаю, що забути це неможливо. У кожного на планеті - своя історія. І всі вони не повторюються. Але прагнення до життя у всіх однакове!
Я сподіваюся, що кожен, хто читає моє есе, думає так само як і я! І я зміг донести хоча б рядок до Ваших сердець! До сердець тих, хто живе на планеті Земля! Хто дихає зі мною одним і тим ж повітрям, хто мріє про те ж саме, що і я!
А я мрію про теплі озера й голубі моря по той бік світу! Про тихий вітерець, що колише молоде листя; про птахів, що так дзвінко щебечуть та співають вранці! Я не можу не бачити яскравих зірок, що блискуче грають на небі! Я відчуваю життя повною мірою! Бо я – людина! Я прагну жити, а не воювати! Я мрію про успіх у своєму житті!
Усі війни мають день початку і день кінця. У той день, коли починається війна, життя перекреслюється на «до» і «після». Відлуння війни чує кожна жива істота. А той, хто воює, вже не живе, він уже - сама війна. Тільки в його очах можна розгледіти душу і добрі наміри, бажання жити без війни.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.