Коваленко Катерина, учениця 10 класу КЗ " Харківський ліцей №48 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе: Пустовалова Вікторія Володимирівна

«Війна. Моя історія»

Ми давно планували цю зустріч, але якось не було часу: то багато завдань треба терміново здати, то сімейні свята, то вчителька попросила намалювати стіннівку до Дня закоханих, - одним словом, повсякденна маячня, коли не вистачає часу на спілкування із найближчими, найдорожчими людьми...

І ось 23 лютого 2022 року, я нарешті зустрілася зі своєю подругою. Ми розуміли, що одного вечора буде замало, оскільки давно не бачилися, тому й домовилися, що я залишаюся на ніч. Ми лягли спати достатньо пізно. Поспавши години дві, ми почули якісь вибухи, спочатку ми подумали, що хтось в під'їзді гримнув дверима, але ми дуже помилялись... Батьків подруги у квартирі не було. Як потім з’ясувалось, вони поїхали до магазину скуповувати необхідні речі. І ось, настає найстрашніший момент, один дзвінок моєї мами, і жахлива новина рушить все: і плани на завтра, і на післязавтра, і взагалі... “Почалась війна. Збирай речі, ми виїхали за тобою!” - сказала мені мама.

Не віривши в те, що відбувається, ми вибігли на балкон і краще б не дивились вниз. Там, під балконом, була колона бронетехніки, на деяких військових машинах сиділи солдати, що вселяли страх. На той момент в голові було тільки два питання: “Це кінець?” та  ”Чому ми, за що це все?”, на очі наверталися сльози, хотілось провалитись крізь землю від безпорадності та безвихідності. Ми з подругою, зібравши усі думки і сили, почали складати в сумки необхідні речі і вже просто чекали на допомогу.

Мені знов дзвонить мама і каже: “Ми приїхали, виходь скоріше!” В той момент було дуже страшно залишати подругу, але вона повинна була поїхати до бомбосховища зі своїми батьками. На очі знов наверталися сльози, ноги тремтіли, по тілу йшли мурашки, здавалося, що по дорозі до машини, мені  буде кінець і мене вб’ють ці страшні військові, якщо побачать. Зустрівшись із мамою і рідними, я трохи заспокоїлась, але дізналась ще одну шокуючу новину: “Катю, ми забрали твої важливі речі і зараз їдемо до Чорткова, поживемо трохи у моєї старої знайомої”.

І ось я вже сиджу в машині, на дорогах пробки, проїхати дуже важко; в очах стоять образи танків і ввижається, що вони скрізь.  В якийсь момент ми розуміємо, що у нас закінчується пальне для машини. На заправках величезні черги, люди нервують, сваряться і через це ми змогли заправитись тільки під Києвом. І тут теж можна було побачити злих та агресивних людей. І знаєте, я вперше побачила, як швидко відчай може перерости в злобу. При цьому можна було спостерігати, як людей охоплює паніка. Але завжди знаходились і спокійні, розсудливі люди, які могли направити погані емоції в потрібне русло. Саме це є особливістю наших українців.

Під обстрілами ми все ж таки доїхали до маминої знайомої у місто Чортків, яке знаходиться у Тернопільській області. Жили ми там близько двох місяців. Разом з мамою ми намагались якось допомогти героям, які захищають нас та Україну. Я займалась кроїнням полосок для маскувальних сіток, після чого дуже боліли руки та на довгий час залишались мозолі від ножиць, а моя мама організовувала збори для ЗСУ.  

Повернувшись додому у Харківську область, ми ще довго чули (і чуємо досі), як падають снаряди, і це дуже страшно, бо до цього ніколи не можна звикнути. Кожен раз, коли я згадую це жахіття, на очах з'являються сльози. Події, які сталися зі мною, тепер сняться мені в найстрашніших кошмарах і мені страшно навіть уявити, що з кимось із українців сталось щось гірше за це.  Я сподіваюсь, що скоро війна в Україні закінчиться і я дуже вдячна героям, які захищають нас ціною власного життя.   

Слава Україні! Героям Слава!