Коли війна почалася, ми були тут. І потрапляли під обстріл. Ми нікуди не виїжджали.

Тяжко, страшно було, звичайно. Діватись нікуди, за великим рахунком.

Виїхати в інше місце було неможливо. Ти приїжджав із пропискою Луганської області, не всі реагували на це добре.

Доводилося сидіти тут, бо тут робота, батьки тут.

У батьків постраждав будинок від обстрілу. У брата також. У нас, дякувати Богові, ні. Коли стріляли, ми ховалися в підвалі чи кімнатах, де було кілька стін. Або в туалет, або у ванну, загалом туди, де немає вікон.

Досі є моменти, коли ти здригаєшся від гучних звуків.

Моїй дитині три роки. Тоді, коли ще не було дитини, мені не було так страшно. А зараз уже трохи інші погляди. Кожен обстріл, кожне бахання, кожен постріл уже тебе в панічний стан кидає.